Ой, ну слухайте, повертаюся додому з нашого сільського базарчику – і не вірю своїм очам: сваха Лілька – на моїй ділянці, в городі моєму хазяйнує! Тоді я вирішила її провчити, не терпіти ж оце, ну люди добрі!
Коли мій син Дмитро одружився, я дуже раділа, адже він моя єдина дитина і я завжди бажатиму йому тільки найкращого. Свою невістку я знала. А ось зі сватами познайомилася лише на самому святі. Не питайте, так вийшло.
В цілому – нормальні люди. Він – чоловік видний, спокійний. А вона, загалом, теж здалася мені непоганою людиною. Але при розмові вона весь час хотіла показати себе хитрою. Бувають такі люди.
Через якийсь час мій сват, на жаль, представився. Мені було щиро шкода невістку і сваху, яка так несподівано стала вдовою. Син теж промовляв прощальну промову на поминках, адже вони з тестем були добрими товаришами: і на рибалку разом їздили, і на підробітки.
Я думала, моя сваха Ліля швидко знайде собі нового чоловіка. У мене вона спершу викликала саме таке враження. А що, живе у місті, сама. Ще не така стара, шістдесяти нема.
Тобто можна було б підшукати якісь варіанти. Хоча, хто її там знає. Суть у тому, що кілька років вона продовжувала жити як жила, а потім раптом захотіла переїхати.
Наші діти давно вже мешкають у місті. Я народилася в селі і чудово тут почуваюся. Хоча вже як з десяток років наше село прийнято називати передмістям. Асфальт тут не такий доглянутий, а мобільна мережа буває пропадає. Зате дихається легко, є своя земля і господарство є. Те ж село, тільки комфортніше.
Ось у це село мама моєї невістки переїхати і зібралася. Спершу питала, вибирала хороший будинок. Ну я й сказала, що неподалік мене, кілометра півтора, люди продають житло. Там і до річки близько, і до автобусної зупинки, щоб у місто їздити. Та й магазин біля тієї зупинки є. Гарний варіант.
Питається, хто мене тільки за язика тягнув? Послухала Ліля моїх порад і переїхала жити до мого рідного села. Син допоміг перевезти їй деякі речі, і я там була. І тільки тоді побачила, яка моя сваха лінива й невміла.
Я старша за неї, та ще маю сили занести деякі речі в будинок. А вона вже при виході з їхньої машини поводилася так, ніби зараз непритомніє.
Далі – більше. У мене є мобільний телефон, яким я спілкуюся з сином, дивлюся новини, спілкуюся в соцмережах, словом, користуюся. І сваха якось попросила номер телефону про всяк випадок, раптом що. Ну, я й дала. Я не знала, до чого це приведе.
А дзвонила вона до мене з найменшого приводу. Де води набрати, де що купити, а чи не страшно вночі ходити, а як лампочку вкрутити. Відразу видно: чоловік у хаті був господарем. Царство йому небесне.
Скоро вона вивчила дорогу до мого будинку і почала приходити в гості. І без гостинців від мене не йшла. То огірків із помідорами нарве, то яблук. Кабачки брала, не соромлячись. Кріп, петрушку. Навіть пучок базиліка, який я засіяла просто на пробу, подивитися, як зійде. Ще взяла кілька банок консервації.
Спочатку я на це дивилася крізь пальці: міська людина, що з неї взяти. Але потім її нахабство почало дратувати.
Випадок, який мене завів, був нещодавно: я поверталася з нашого сільського ринку до себе додому. Іду стежкою і помічаю чиюсь ну дуже знайому п’яту точку на своїй ділянці. Підходжу і спостерігаю як моя родичка, сваха Лілька, без жодного сорому, спокійненько збирає весь мій урожай.
А я люблю зелений горошок. Доглядаю за ним, щоб дозрів, не зіпсувався. І уявіть, як воно дивитись, як його поспішно рвуть, поки тебе немає вдома.
Сваха швидко стрепенулась і одразу ж піднялася на ноги. Я відчувала, що вона була не готова до нашої зустрічі, але вигляду ця жінка зовсім не подавала. Натомість вона щось швидко пробелькотіла про сережку, що загубилася. А кульок, залишений тут же, на землі, був, наче зовсім ні до чого.
І як би мені не хотілося переводити нашу розмову в конфліктне русло, як би не свербіло висловити їй все, що я думаю, я стримувалася. Адже це родичка. Мати моєї невістки. І вона може наговорити дітям про мене всякого потім. А хитрі люди вірять охочіше, це всі знають. Що ж, тоді і я наважилася схитрувати.
– Ой, Лілю. Я допомогла б вам, якби могла. Так, бачите, руки зайняті. А я з ринку йду, сил немає, падаю просто. Ви тільки обережно. Там у мене десь горошок ріс, солодкий, я вже не бачу без окулярів. То я його від кротів посадила. Додала до нього в землю дещо. Кроти приходять, тягнуть горох до себе в яму і всі там на той світ. Тому й решта врожаю хороша. Терпіти не можу кротів.
Після цих слів Ліля Іванівна якось зблідла. А я, пославшись на втому, пішла додому. Так і розійшлися швидко. Я до себе, а вона до себе. Потім я, звичайно, сходила до того місця. Кульок з горохом лежав там же, недоторканий. Ех, міські. Які ж ви наївні, слово честі. Але хоч порадувала мене, родичка.
Через два дні мені подзвонив син і мимохіть згадав про цей випадок. Крізь смішок він порадив мені поставити опудало від кротів. Воно, мовляв, допомагає краще.
На що я йому відповіла, що стільки часу минуло, а їх не видно. Мабуть, спрацював горошок. І врожай, отже, ціліше буде.
Люблю свого сина. Добре, що він у мене теж не дуже й міський. Знає, що кроти люблять, а що ні. Всім миру, добра та гармонії у взаєминах з родичами!
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
