Якось давно звела мене доля з молодою матусею. Зіткнулися якось у парку у віддаленому районі Києва.
Дівчина гуляла з немовлям, і з’ясувалося слово за слово, що прибула кілька років тому і ось тепер киянкою потроху стає. Вже маленького киянина народила.
Та й квартирне питання не оминуло її зі зграєю між корінними і некорінними киянами. І ось, добрі люди, про це сьогодні й плачу.
Отже, почали ми потроху з новою знайомою спілкуватися під час прогулянок.
Як у таких випадках водиться, розмови наші були про все і ні про що. У пошуках кращої долі приїхала дівчина юна в столицю з не дуже великого західного містечка.
Щоправда, освіти до своїх 25 років не здобула, вирішила, що вона сама якось влаштується. Воно й улаштувалося: дівчина почала на ринку торгувати. Рік минув, другий, все йде собі потихеньку.
І тут помітив її на ринку юнак милий, років на 5 за неї молодший, але все ж таки чарівний і приємний. Те-се, познайомилися, погуляли, і закрутився у них роман трепетний.
Кавалер виявився сином такої патріархальної сім’ї столичної, коліні у сьомому корінний киянин. І веде він жінку кохану знайомитися із сім’єю.
Отут і виявляється, що обраниця за всіма статтями не підходить: старенька для нарцисика цього, якого матуся з татком вирощували для життя безбідного; прибула з місця, Богом забутого, освіти немає, інтелектом не виблискує і взагалі не пара вона королевичу наслідному.
А хлопчина виявився раптом незговірливим, давай норовливість виявляти: люблю, мовляв, одружитися хочу без зволікання, та ось тільки з нею і бажаю жити, а не з вами, родичі.
І що ви думаєте, природно, тут конфлікт інтересів постав, бо батько і матінка дибки встали, слухати спадкоємця фантазії не бажали, а, навпаки, всяко його навчити намагаються та на шлях істинний повернути.
А той ні в яку – стоїть на своєму. Поки всі ці розгляди тривали, парочка оголосила, що скоро дитинка у них. Звичайно, свекрам майбутнім довелося змиритися: пустили вони потенційну невістку на поріг.
Та й то так: не по кутках їй з животиком мотатися, бо ж киянинана маненького народить. Загалом, живуть молоді, не розписавшись, до певного часу, хоч і дитиною обзавелися. У квартирі живуть батьківській, і ладу в сім’ї немає: молоде покоління проти старого.
Свекри побоюються, що дружина молода пропишеться на житлоплощі столичній, настільки дорогій і дефіцитній, та їх і виставить кудись подалі з Подолу.
Синочок, який несподівано полюбив красуню провінційну, на батьків тисне, мовляв, прописуйте наречену, а то до суду дійду. А дівчина сама, з якою я дружила, і знати не знала, що робити.
Розуму вона справді невеликого була, але зате без хитрощів начебто, щира така, без каменю за пазухою. Хотіла і з милим щастя тихого, і куточок щоб свій столичний був, та й свекра зі свекрухою не засмутити щоб – отак їй хотілося, Марічці цій.
Зрештою, сталася буря у них там: син розбушувався остаточно, з батьками вщент глека розбив і квартиру розмінювати затіяв, а батьки, звичайно, чинити опір надумали.
Чим справа закінчилася, не знаю, додумувати не буду. Я на той час місце дисклокації змінила, з Марічкою спілкуватися перестала. Але, підозрюю, син свого досяг.
І ось що ви думаєте, люди добрі? Ось як тут бути доброму київському прізвищу, яке століттями в столиці живе і береже квадратні метри від зазіхання? А тут кохання з провінції нагрянуло ненароком. Так і що ж – пускати чи ні? Як би ви зробили на місці тих батьків?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
