Викликали швидку, а це весна була – дороги розвезло, бруд і багнюка – не проїдеш. Машина швидкої застрягла, чоловік побіг шукати трактор, щоб висмикнути. Сусідка помчала за фельдшером…
Ми з чоловіком знімали невеликий будинок у нас в селі. Збиралися переїжджати в місто, але тут виявилося, що я при надії, тому наш переїзд довелося відкласти. На одну зарплату ми не змогли б знімати житло і жити в місті.
Почувалася я добре, і ми з чоловіком радісно чекали появи нашого первістка. Народжувати я мала в місті, у нас в селі тільки фельдшер.
Вийшло так, що за тиждень до того, як я мала була лягти в лікарню, у мене все і почалося – наш синочок вирішив народитися трохи раніше. Викликали швидку, а це весна була, дороги розвезло, бруд, багнюка – не проїдеш. Машина швидкої застрягла, чоловік побіг шукати трактор, щоб висмикнути. Сусідка помчала за фельдшером.
Фельдшер був нетверезий, напевно краще було б, якщо він взагалі не прийшов… Але він переконав мене, що мені ніхто не допоможе, а він уже тут. Не знаю як це сталося, але він якось смикнув дитину…
На швидкій нас вже ближче до ночі привезли в обласну лікарню, а там хвилини летіли, як роки. Потім до мене прийшов лікар і сказав, що наш син ніколи не зможе ходити. Запропонував мені написати відмову від малюка. Пам’ятаю, як кричала і проганяла його…
А далі почалася низка відвідувачів. Всі умовляли мене відмовитися від сина, а я їх не слухала.
Потім чоловік мені сказав, що якщо я заберу хлопчика, то він піде від нас.
– Люба, прости… Я не зможу жити з вами, з тобою і з таким сином… Якби ти від нього відмовилася, ми б народили ще здорових дітей…
Я сказала єдине слово: «Йди.» І він пішов.
Свекруха теж відвернулася від нас, сказала, що якби я любила її сина, не вішала йому б неходячу дитину на шию. Моїм батькам було не до мене – вони не розлучалися з пляшкою останні років 10.
Через рік нас розвели з чоловіком, я отримувала пенсію на сина, аліменти чоловік не платив. Я на них подала, але він поїхав в місто, а працював там неофіційно. Ні копійки стягнути з нього не виходило. З сином ми залишалися в тому ж орендованому будинку. Платити було нічим, але господиня – мила старенька бабуся – махнула рукою і сказала: «Так живіть, без оплати».
Кілька разів на рік ми їздили на реабілітацію. Але нічого вона особливо не давала. Ходити нам не судилося.
Коли підійшов час школи, то мені порадили віддати сина в інтернат для таких діток. Я запитала а що його чекає взагалі? Як такі люди живуть? Мені відповіли, що зможе працювати в подальшому шевцем, шити і іншу якусь роботутвиконувати.
Я зрозуміла, що не хочу такого для свого сина. Він хлопчик розумний, він любить малювати, фантазувати – який з нього швець? А найбільша проблема якраз сіл і маленьких селищ, що навіть здоровим людям перспектив немає.
Я вирішила їхати жити Вадимом в місто. Коли місцеві жителі дізналися про це, то мене здивувала їхня реакція – багато несли нам гроші! Хто зовсім мало, а хтось і великі суми. Навіть свекруха колишня дала нам грошей, хоча до цього жодного разу не приходила до нас. Я взяла сина і ми вирушили в місто, в нове життя.
Знімати мені довелося однокімнатну квартиру. Син у мене став вчитися у звичайній школі, а для мене почалися найважчі роки.
З ранку я відвозила Вадика в школу і бігла на підробітки, потім забирала його, годувала і на гуртки, сама там же вимивала підлоги в рахунок оплати за заняття. Потім додому – робила з ним уроки, годувала, мила…
Так минуло 11 років.
Після школи Вадим вирішив, що хоче бути архітектором. Зміг навіть вступити на безкоштовне заочне відділення університету. Він навчався добре, та й пільга йому була при вступі. Ми переїхали ближче до університету, і син зміг сам добиратися туди і назад під час сесій. А я вийшла працювати продавцем на повний робочий день.
Хлопчик у мене і правда виявився здібний. Ще до закінчення інституту у Вадима з’явилися перші замовлення. Зараз він вже 4 роки, як працює у великій компанії – проектує приватні будинки. Я дуже ним пишаюся!
Заробляємо ми з сином дуже добре, Вадим все вмовляє мене піти з роботи і просто відпочивати, а я так звикла працювати, що не уявляю, як зможу сидіти вдома! А ще я зустіла чоловіка, Степана, ми зустрічаємося вже два роки, майже живемо разом, і я щаслива!
Хочу сказати всім: не бійтеся труднощів, не пасуйте перед ними, а долайте і рухайтеся бодай маленькими кроками вперед. І перемога й винагорода вас обов’язково знайдуть!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
