В Італії я жила й працювала як у Бога за пазухою. Але через стан мами я мала вимушено повертатися в Україну, в свої Бровари, моє рідне місто під Києвом. Тепер я з будинком в приватному секторі під лісом. Розкішний невеликий особняк, але щастя через дочку не маю.
Розповім свою історію спочатку, можливо, отримаю добрі поради.
Я поїхала на заробітки в Італію, щоб насолоджуватися життям на старості років: заробленого мало вистачити з головою на спокійну ситу пенсію.
Але все склалося інакше, не зовсім так, я я мріяла, хоча мені й скаржитися гріх Хіба лише на те, що я абсолютно втратила порозуміння і зв’язок з рідною дочкою Тамілою.
Тепер, коли я повернулася з Італії назовсім через стан мами, дочка не перестає ставити мені у провину те, що вона виросла сама, без матері.
Але ж це неправда! Коли намагаюся їй пояснити, що інакше просто не можна було, вона мене навіть не слухає. Перекручує всі факти, і я не знаю, як з нею тепер говорити. Вона мала підлітком все тільки завдяки тому, що я заробляла в Італії набагато більше, ніж мами її однокласниць тут.
Коли Тамілі виповнилося 16 років і вона вступила у вишу, я платила їй за навчання й оренду квартири, дочка не жила в гуртожитку. А я працювала на двох роботах.
То справді був складний період. Дочку я ростила без чоловіка, у цьому мені могла допомогти лише моя хвора мати. І як тільки у мене з’явилася можливість заробити більше грошей, я одразу ж нею скористалася, бо жити на одну мою українську зарплату вчительки та пенсію моєї мами було просто неможливо.
В Італії я зустріла багатьох наших жінок на заробітках, які поїхали туди саме заради сім’ї. Здебільшого через дітей. Тому мені це здавалося тоді абсолютно нормальним. Тим більше Тамілу я залишила під опікою мамі, а вона дивилася за нею не гірше за мене.
З мамою ми спілкувалися постійно. Думали разом, на що насамперед витратити гроші. Я запропонувала відремонтувати нашу стару хату, але моя мама наполягла на тому, щоб побудувати новий дім.
Справа в тому, що її будинок на околиці міста справді старий. По-хорошому потрібно було ремонтувати буквально все: поставити нові вікна, оновити фарбу на стінах, поміняти навіть стару скрипучу підлогу і перевірити дах, якому вже багато років.
Тому поки я була на заробітках, регулярно висилала гроші на будівництво. Новий будинок зводився, а Таміла тим часом знайшла собі нареченого. Порадившись з мамою, ми вирішили, що поки я не приїду, вони можуть жити в новому будинку, а далі подивимося.
Дуже шкодую, що поки була в Італії, пропустила народження онуків. Тоді я подумала, що в мене буде достатньо часу з ними познайомитися. Я ж обрала насолоджуватися життям.
Та все ж таки мені довелося негайно приїхати. Мама зовсім заслабла, і тепер за нею потрібен був цілодобовий догляд. У старості в неї почали відмовляти ноги, тому навіть по будинку вона пересувалась з великими труднощами.
Я намагалася попросити дочку доглянути бабусю, але вона відповіла, що в неї діти і немає часу доглядати за моєю мамою. Ще й наголосила, що це саме моя мама, тож мені за нею й дивитися. Довелося їхати додому, в рідні Бровари.
Вдома на мене чекав черговий сюрприз. Я думала, що ми з мамою зможемо переселитися в новий будинок і жити разом. Але Таміла наполягла, щоб ми залишалися в старій бабусиній хаті, бо місця на нас усіх точно не вистачить.
Я хотіла б заперечити, але відчувала провину перед дочкою за те, що залишила її на довгі роки. Нехай будинок оформлений на мене, я не хотіла з нею псувати взаємини і тим більше виганяти з будинку.
Із мамою ми прожили разом один рік. Я за цей час потихеньку почала ремонтувати будинок. Добре, що я відклала майже усі гроші, які заробила в Італії. Інакше довелося б набагато скрутніше.
А потім мами не стало. За час, що вона згасала, дочка від сили прийшла в гості кілька разів, а допомоги від неї було не дочекатися.
У Таміли діти, чоловік, а на нас із мамою у неї ніколи не вистачало часу. Мені було просто по-людськи прикро і сумно, що вона не поспілкується зі своєю бабусею, поки та ще жива. Так і сталося.
Наступного разу дочка відвідала мене через місяць після прощання з мамою і поцікавилася, коли ж я знову поїду до Італії. Але я відповіла, що їхати вже нікуди не збираюся. Досить з мене чужини. Невже Таміла думає, що ми там ніби сир у маслі катаємось?
Робота в Італії зазвичай важка: то на полях полуниці збирати, то на складах та фабриках із ранку до ночі за стрічкою стояти. Я вже не молода для цього, настав час пожити для себе у власне задоволення.
Будинок у мене тепер є. Зовні так не скажеш, але всередині зовсім новий. А в особняку живе дочка з родиною. Що ж, значить така моя карма.
Заощаджень на банківському рахунку мені має вистачити на довгий час. Хто знає, може, Тамілі, як мене не стане, навіть щось дістанеться.
Вона моєму рішенню залишитися, звичайно, була не дуже рада. Можливо, думала, що я їй на зароблені в Італії гроші другий будинок збудую?
Я вже змирилася, що вона тримає на мене давню образу. За кожної нашої зустрічі нагадує, що їй у 13 і 17 потрібні були не гроші, а мама. Але це вона так каже, бо не знає, як це – жити в злиднях і рахувати кожну копійку, кожен шматок хліба. А ми з моєю мамою чудово знали, як це.
Але про головний сюрприз дочка ще не знає. Справа в тому, що я, поки доглядала маму, знайшла собі чоловіка. Він удівець, діти в нього вже дорослі. Ми зі Станіславом дуже серйозно налаштовані і збираємося з’їхатися. Я запросила його до себе, бо наш з мамою будинок кращий за його невелику квартирку. Його однокімнатну ми віддамо в оренду.
Не знаю, як прийме це Таміла. Здогадуюся, їй це не сподобається навіть більше, ніж те, що я більше не збираюся працювати за кордоном. Тим паче, вона вже доросла. Чоловік має фінансово про неї подбати. А мені б спокійно зустріти старість із приємною людиною у теплій хаті.
Напрацювалася! Досить.
Сподіваюся, ви підтримаєте мене в моєму, як каже дочка, егоїстичний намір пожити для себе. Просто хочу насолоджуватися життям! Сподіваюся, в мене це вийде. Всім бажаю миру й добра попри все.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
