Ще 10 років тому між моєю мамою і чоловіком сталося непорозуміння. Але Вітька досі те пам’ятає.
Десять років тому моя мама Віктора чимось образила, то він з того моменту їй ні слова не сказав і відмовляється їй допомагати. Каже, що якщо мені це треба, то я маю допомагати своїй матері, а він і без цього чудово проживе. А мама вже не молода, їй без допомоги тяжко.
З Віктором ми вже п’ятнадцять років одружені, є син. В принципі, у нашому сімейному житті мене влаштовує все, крім того, що чоловік не вміє забувати щось неприємне і прощати, навіть якщо там і образа яйця виїденого не варта. Але чоловік про неї не забуде і нагадуватиме. У цьому плані з Вітькою важко.
З віком ця безглузда риса його характеру не згладилася, а навпаки тільки посилилася. Наприклад, із моєю мамою він не спілкується вже десять років. Я вже не пам’ятаю, чим вона його зачепила, і мама не пам’ятає, а чоловік пам’ятає і не каже. Просто не спілкується з нею зовсім, не їздить і категорично відмовляється допомагати. Говорить мені, що мовляв, тобі треба, ти й допомагай.
Я спочатку дуже переживала через таку рису чоловіка, але не розлучатися ж через це. У сім’ї у нас все добре, що дивно, ні на мене, ні на сина він так ніколи не таїв образу. Пам’ятає наші провини і слова, але щоб так критично, як з моєю мамою, такого немає.
Та що моя мама, він зі своїм братом уже чверть століття не спілкується, його навіть на нашому весіллі не було. Я свекруху питала, що там у них сталося, але вона тільки від мене відмахнулася, мовляв, ніхто вже толком не пам’ятає, тільки Вітя все ніяк не заспокоїться.
– Важко тобі буде з ним, – говорила моя мама. – До старості він ще неприємніший стане.
Не знаю, як у старості, але зараз із чоловіком у нас залишилося лише кілька друзів, з якими ми обоє можемо спілкуватися. Решту він бачити не хоче. Але найбільше хвилює ситуація з мамою, звісно.
Вона в мене вже у віці, крім мене та моєї родини, у неї нікого не залишилося. Само собою, самотній літній жінці потрібна допомога. Десь щось підкрутити, десь щось полагодити, привезти-відвезти – це все вона сама зробити не може. Щось я можу сама зробити, наприклад, лампочки поміняти, шпалери підклеїти, але десь моїх знань і сил не вистачає.
Розібратися з пральною машинкою, проводкою або перестелити лінолеум – це вже робота, яка мені не під силу. Її міг би зробити мій чоловік, але він не переступить поріг маминої оселі навіть якщо подам на розлучення. Доводиться наймати робітників, які це зроблять, а мамин бюджет невеликий, як і в мене.
Основні гроші у чоловіка, а на допомогу мамі він давати не хоче, доводиться викручуватися.
Зараз стало легше, син підростає і щось може допомогти він, батько його багато чому навчив. Але він теж поки що лише підліток, не все знає, не все вміє. Та й не всяку роботу я йому довірю, таки з тією ж проводкою повинні займатися фахівці, дорослі люди, а не дитина.
Найсумніше, що у мами здає здоров’я. Поки вона ще тримається, я часто приїжджаю, син заглядає до бабусі, але скоро настане момент, коли вона не зможе жити сама. І що ж тоді робити?
Я з Віктором на цю тему розмовляла, але він знизав плечима і сказав, що це питання його не хвилює.
– Мою позицію ти знаєш, я її міняти не збираюся. Твоя мама – твої клопоти, ти й розбирайся, але в моїй хаті її не буде, – відповів чоловік.
А як бути? До себе я її взяти не можу через Вітьку, вона сама жити не зможе. Мені переїжджати до неї? А що то за сім’я така буде? Мама, розуміючи ситуацію, все хорохориться, каже, що й сама чудово проживе. Але час іде, а вона не молодшає.
Не розумію, що робити. Хочеться сподіватися на краще, що чоловік стане м’якшим, але шанси на це дуже малі. Якщо вже за десять років не пробачив, то що тут казати. І як мені бути – не увляю.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com