І я і Іван виросли в одному селі. Такої хати, яка красувалася на їх подвір’ї, на той час ні в кого не було.

Тато Івана був головою колгоспу, а мама бухгалтером. Це була така сім’я, яка завжди у всіх була на слуху.

Коли Іван зробив мені пропозицію вийти заміж, то багато хто мені заздрив. Та що казати, я сама думала-гадала, за що таке щастя.

Мої батьки звичайні робітники. Мама працювала в школі прибиральницею, а тато завгоспом.

Окрім мене в них є ще двоє дітей, я найменша.

В Івана ж є ще старший брат, який привів в дім до батьків дружину. На даний час в них двійко діточок.

Після весілля ми пішли з Іваном жити на орендовану квартиру.

– Чого ви будете тринькати гроші, живіть у нас, місця багато, – говорили свекри. Але якщо чесно, я не уявляла, як можна трьом господиням вжитися на одній кухні.

Одного разу, я вже була при надії, свекруха почала говорити з Іваном, що таким чином ми гроші на своє житло ніколи не наскладаємо.

– Іване, ти собі з зарплати пару тисяч лишай, а решту віддавай мені на зберігання. Ми з татом будемо потрохи докладати і одного дня купимо вам квартиру.

На той час мені здавалося це рішення ідеальним. Жити на орендованій квартирі і платити “дяді”, було не легко.

Так ми і жили, а точніше, виживали. Я себе і дитину тягнула на дитячі гроші, а чоловік купляв лише найнеобхідніше, бо більша половина зарплати йшла матері.

Так ми протягнули п’ять років. Син вже пішов в школу, а квартирою в нас і не пахне.

Одного дня ми пішли до батьків Івана, щоб спитати, скільки там ще треба докласти, щоб придбати житло, а свекруха каже: “Ой, а ви ніби не знаєте, які по ціні зараз квартири. До мільйону ще багато”.

Саме в цей день свекруха і переконала чоловіка, щоб ми переїхати жити в їх будинок.

– Так ми швидше наскладаємо потрібну суму!

З  двома господинями на одній кухні я прожила навіть не два місяці.

– Ми живемо за такими принципами вже майже десять років, тому не думай, що ти така прийшла і будеш тут керувати, – сказала мені дружина Ігоря, “перша” невістка.

Якщо з мамою Івана я менш більш ладнала, то з Анною було не все так просто. Вона і вижила мене з будинку.

Коли Іван був на роботі я зібрала деякі речі і переїхала до будинку батьків.

Іван про нас згадував не часто. Гроші не давав навіть сину. Мені багато допомагали мої батьки.

А одного дня я дізналася, що свекруха відправляє Івана на заробітки в Німеччину.

– Може хоч так на квартиру наскладаєте!

Коли я запитала свекруху, де ті гроші, які ми весь час їм віддавали, та відповіла, що все вкладали в хату, бо думали, що ми з ними житимемо, а я така-сяка, відмовилася від такого щастя.

Вже чотири роки, як Іван на заробітках. Нам з сином свекруха передає по декілька тисяч гривень від Івана, решту “складає на житло”.

Мені через цю ситуацію вже плакати хочеться. Якби не мої батьки, я не знаю, як би ми з сином вижили. А Іван як забезпечував сім’ю брата і батьків, так і продовжує забезпечувати.

Читайте також: Коли я на Великдень повернулася з Італії, дочка попросила мене зупинитися з тими заробітками. – Мамо, пожий для себе. В нас все є. – І це було правдою. Дочка не тринькала гроші, які я висилала багато років, а вкладала їх у свою квартиру і в будиночок в селі. Я послухалася, але проживши разом з рідними три місяці, знову повернулася до Італії. Родичі мене засуджують. Кажуть, що проміняла здорову дочку на хвору. Але мені байдуже. Головне, що Настя на моїй стороні

Недавно мені спільні знайомі сказали, що в Івана в тій Німеччині вже хтось є. Я й сама розумію, що це не життя. Що нас чекає дальше, одному Богу відомо.

Якби не свекруха зі своєю “допомогою”, жили б ми собі з Іваном в мирі і злагоді…

Автор – Наталя У

Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.

Передрук категорично заборонено!

У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!