Мама Богдана вважає, що раз у нас немає корови, кіз та городу, то нам із чоловіком зовсім нема чого вдома у вихідні робити. Тому ми повинні рано підніматися і електричкою їхати до неї в передмістя, щоб займатися її господарством. Права на особисте життя вона не визнає.
Ми з чоловіком розписалися минулої зими. Самі ми живемо у місті, а от його батьки в області у приватному будинку. У них там свій город, господарство, а із цим справ і роботи завжди вистачає. Н у взагалі, їхнє господарство – їхні проблеми, воно було і до мене, але ж ні. Їхнє господарство – наша постійна турбота.
Богдан ріс із батьками до дев’ятого класу, потім жив у бабусі та навчався у технікумі, а далі вступив до університету, де ми й познайомилися. Я ж всяку живність на кшталт корів бачила всього кілька разів у житті. Все життя я прожила у місті, бабусі теж тут, а у батьків навіть дачі ніколи не було. Ось така я дитина “кам’яних джунглів”.
Мої батьки нам на весілля подарували квартиру. Вона у хорошому стані, але ремонт там все одно треба. Квартира дісталася від бабусі, а потім вісім років в оренді була. Там начебто все нічого, для орендованого житла так взагалі чудово, але у своїй квартирі хочеться вже зробити під себе.
Розписалися ми з чоловіком у лютому, я думала, що спокійно будемо потихеньку робити ремонт. Якраз відпустки з чоловіком взяли, але розмріялися, називається.
– Ну, молодята, коли вас чекати? – дзвінок від Тамари Тимофіївни пролунав через тиждень після весілля, якраз у п’ятницю ввечері.
– Мамо, ми цього тижня не приїдемо, у нас завтра ремонт починається, – спробував відмовитися від майбутньої поїздки чоловік, але свекруха була непохитною.
– Ремонт – справа хороша, але він і почекати може. А ось нам потрібна допомога. У свинарнику дах продірявився, батькові допомога потрібна буде. Ви там у чотири руки швидко впораєтеся. І невістку привозь, будемо привчати її до справжньої праці, – реготнула свекруха і повісила слухавку. Вона вже все вирішила і навіть не розглядала варіанту, що ми не поїдемо.
Чоловік зітхнув – треба їхати, батько у нього минулого року переніс лікування, йому перенапружуватись не можна. Я з чоловіком сперечатися не стала – треба, значить поїхали. Я ще не знала, на що погоджуюсь.
Вихідні пролетіли як одна година. Чоловіка я бачила тільки вночі, бо за дахом свинарника пішов паркан, потім ще щось. Я ж приміряла на себе роль Попелюшки – відмивала двоповерховий будинок свекрів під чуйним керівництвом Тамари Тимофіївни, потім вчилася робити корм для свиней, годувати курок, збирати в них яйця. Надвечір ноги вже підкошувалися, а спина не розгиналася.
– Ну, дякую, діти, допомогли! Наступного тижня чекаємо, – проводжала нас свекруха, простягаючи кошик із яйцями. пляшку молока і кілька баночок з закрутками, – А то залишилися б, провели у нас відпустку. Ну ні, так ні, але у вихідні чекаємо!
Ремонт ми не закінчили досі, щоб ви розуміли. Тому що з початком весни у нас почалося непроглядне існування. Щовихідних ми працювали на господарстві свекрів, а потім до середи приходили до тями і ледве ходили. Весна і літо ж у селі взагалі гаряча пора, ось на ній ми й засмагали.
Величезний город я розлюбила всією душею на все життя. Там завжди треба було то розпушувати, то садити, то поливати, то підгортати, то підгодовувати, то жуків з гусеницями збирати. І все це у спеку. У чоловіка там своя “розважальна” програма була. У мене склалося відчуття, що це не закінчиться ніколи. Я раніше ніколи так не чекала холодів та зими.
Але навіть коли цієї осені було зібрано останній урожай та завершено всі роботи, нас ніхто не залишив у спокої. Тамара Тимофіївна продовжувала наполегливо дзвонити та вимагати нас до себе. Пояснення, що ми маємо і свої справи, вона не приймала.
– Та які там у вас у квартирі справи можуть бути? На дивані лежати і у стелю дивитися? Не вигадуй, Олено, ти навмисне не хочеш, аби син мені допомагав. Кидайте все і приїжджайте, нам потрібна допомога. Інакше не бачити вм огірочків-кабачків! – свекруха поклала трубку.
Потім вона дзвонила і сперечалася вона з Богданом, коли він відмовився їхати.
Мої батьки теж не у захваті таким постійним натиском моїх свекрів.
– Ні, я розумію, що свій будинок – це завжди якась робота. Але ж це не привід постійно смикати інших людей! Ваш будинок – ваші турботи. Можна якось допомогти, інколи, але не щотижня, – висловлювалася і моя мама. – Я б на твоєму місці не їздила.
Я не поїхала б, але Богдана підставляти не хочеться. Йому за два дні мама все виклює, що дружина-така-сяка не приїхала. Сам він мамі відмовити не може.
– Розумієш, вони з батьком самі впрягутся це все робити, потім пластом лежатимуть, взагалі нічого зробити не зможуть. Собі дорожче вийде. Я вже бунтував так у студентстві, нічим добрим не закінчилося, – зітхає Богдан.
Начебто попереду зима, має бути легше, але поки що цього полегшення не відчувається. Я вже, чесно, не рада, що і заміж вийшла, хоч чоловіка і дуже кохаю.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com