alena

— Ой, скільки тут добра всілякого! Та це ж можна на пластик віддати, а це на макулатуру, а це ще можна на шафу чи ще кудись виставити, —

– А в нас у сім’ї не прийнято, щоб продукти пропадали, голубонько, – тоном, що не терпів заперечень, заявила свекруха, згрібаючи залишки їжі з трьох дитячих тарілок у

Ми з Тарасом і маленькою донькою живемо у квартирі бабусі, маминої мами. Вона давно полинула на небо. Спочатку цю двушку мама здавала, а потім, коли я надумала виходити

– Ром, я хочу знову дешеві макарони, смажені з цибулею на олії! Яке то було щастя, коли ми так жили, пам’ятаєш? – але чоловік мене не чув, бо

– Мамо, а не забагато? О третій ночі п’ять яєць. І цю запіканку я дітям на сніданок приготувала, щоб вони перед школою з’їли. Ви мене вже вибачте, але

– Мамо, якщо ви це зробити – і від вас одразу переїду і навіть родичатися не буду, забуду, що ви є! Мені тут малеча ваша під ногами не

От цього мені ніколи не понять. Значить, наблюдаю я картину. Син мій приходить з роботи, заходить в хату втомлений, але з усмішкою. Діти кидаються до нього, обіймають, і

Я розгублено і спантеличено дивилася на жінку, яка стояла біля моєї хвіртки, без попередження, без якогось там дзвінка, з валізою своїх нехитрих речей. До мене прибула моя перша

Свекруха запросила мене на вечерю. Сказала, що хоче просто поговорити. Без зайвих людей, без напруги. Запропонувала зустрітися в кафе, і я погодилася. Чому б і ні? Ми ж