У нас з Мар’яною четверо дітей. Звичайно, важко було, і фінансово в тому ж числі, благо, моя теща живе і працює в Італії, тому й виручала нас добряче. Після 24 лютого вийшло так, що дружина з дітьми вирішила жити з мамою, бо там безпечно. Я ж залишився у величезному будинку – один однісінький. На літо моя сім’я приїхала мене провідати, та не на довго. Такого “фіналу” я аж ніяк не очікував.
Знаєте, тепер такий час, що важко всім. А я розкажу, як мені з чоловічої сторони…
Жили ми з жінкою, Мар’яною, в селі, спочатку двоє працювали, а потім почали з’являтися діти. Дівчинка їй зараз п’ятнадцять, хлопчик – йому тринадцять. І вже пізніше ще один хлопчик і дівчинка.
Всього четверо дітей у нас з дружиною. Був такий період, що дружина була, як не з немовлям на руках, то при надії.
Важкувато було, з грошима допомагала мама Мар’яни, яка в Італії за старенькою пані доглядала, але і я без діла не сидів.
На залізниці, машиністом працюю, змінами, і як приїжджав то завжди допомагав Мар’яні то з дітьми сидіти, то по дому допомогти, як треба було, то міг і приготувати їсти щось, звісно не шедеври з світових ресторанів, але щось поїсти було.
І ось перед початком вторгнення, жінка з дітьми поїхала до мами в Італію, і якось так сталося, що там і залишилися.
Важко мені було, та і зараз є… На щастя, через те, що працівник Укрзалізниці, то мене поки не заберуть… Та попри це життя все одно стало важчим, і навіть не стільки проблема в побуті, хоча звісно довелося самому все і прибирати і готувати. Але це було не найважче…
Найважче – це було, приїжджати додому, до великого двоповерхового дому, де всім було по кімнаті. Приїжджати і чути – тишу.
Самотність, яка зустрічала мене кожен день, давалася дуже важко…
В цей час ми вирішили старшу доньку дати на навчання в Рим, щоб рік не пропадав. Поступити було легко, оскільки громадяни України. А ось вчитися було дуже важко…
І ось на літо, на деякий час, мої найрідніші люди трохи приїхали додому… Словами не описати, який я щасливий. Намагався максимально багато часу провести з сім’єю, але зрозуміло, що за цілий рік це замало.
А скоро і навчання знов почнеться, тож хотілося б вмовити старшу доньку піти вчитися у Львів.
Та моя доця не дуже хоче залишитися в Україні, бо Рим, красива архітектури, нові місця, інший клімат, багато знайомств…
Але я і не скажу, що Львів якийсь поганий, теж красиве місто…
Та і дружина моя Мар’яна, хотіла б в Україні лишитися. Старший синок сказав, що без різниці, хоче, як там бути, так і тут в однаковій мірі.
А меншим дітям головне, щоб мати поруч була…
І ось яка в нас дилема, з одного боку доця хоче бути закордоном, а з іншого боку, ми з дружиною хотіли б лишитися тут, а як правильно вчинити – не знаємо…
Автор – “АанГа”
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!
