Вчора в обід зателефонував мій малий Микитка з дому (я частенько працюю без обіду) і переляканим голосом повідомив, що «Ми, зовсім випадково – котом клянуся! – розгепали твій об’єктив». До речі, разом із котом. Об’єктив стояв на підвіконні і, на мою думку, нікому не заважав. Але коли вдома дитина і кіт, то в ньому, в будинку, не залишається безпечного місця. Що було доведено. Я фотограф, до слова.
Ну думаю, повернуся додому – всиплю всім. А коту заразом і яйця. Тим більше, що зараз цей об’єктив коштує 80 тисяч гривень. Словом, якась не бюджетна гра у них вийшла. Хоча поруч стояв інший Canon, той узагалі зараз за сотню стоїть. Тож, якщо можна так сказати, вони гримнули ще й вдало.
На моє запитання, що розбилося, сумний голос розповів, що все розбилося. І по всій кімнаті уламки, уламки та уламки.
Подумки попрощавшись з об’єктивом і прочитавши над ним урочисту промову, увечері ввалююся додому, весь такий суворий і оповитий аурою справедливого покарання винних.
Переодягся, вмився. Послухав, як «кіт туди стрибнув, а я такий до нього, а він такий стрибок, а я йому допомогти, а він туди, а я, а він, і об’єктив упав. Ось».
Ну що, говорю. Тепер доведеться всі твої іграшки продавати. Планшет, ноутбук, колонки там, що є, і купувати мені новий об’єктив.
Малий тільки кивнув і пішов у свою кімнату. Через деякий час дивлюся, тягне колонки на стіл. Навіщо? – питаю. Тобі будемо на об’єктив збирати, каже. І такий весь сумний-сумний.
У нього коліно пошкоджене, вже третій місяць удома сидить, на домашньому навчанні. У чотирьох стінах. Ми в будні на роботі, він сам із котом. А пацану дев’ять років, саме час стрибати та носитись у дворі, а він сидить удома. Подумав я про це і аж душа защеміла. Та крутись, воно думаю, все конем! І уламки по квартирі, і об’єктив цей вошивий. За навчання вичитую, якщо що. За не чоловічі вчинки теж. За неправду. А за це? Та нехай котяться вони, ці залізки зі скельцями!
Слова йому не сказав поганого за об’єктив. Розповів лише, що за ціну розбитого об’єктива можна всю його кімнату конструктором Лего викласти. Малолий вразився.
А потім я згадав, як я батькові у шістнадцять років дещо неприємне з машиною витворив. Серпень 1989 року. Він дозволив мені по селу проїхати, а я на трасу виїхав. І при з’їзді з неї на путівець, не розрахував і, промазавши повз місток – у канаву.
Прийшов додому і, знаючи батю, чекав на нехилі люлі. Він глянув на мене, мовчки одягнувся і пішов до машини, яка все ще стирчала в канаві. Потім даїшникам, що приїхали, пояснив, що сам був за кермом і не впорався. А мені ні слова, ні півслова докору. Тільки сказав – живий? І все.
Жодна зламана, тим більше не спеціально, річ не варта того, щоб кішка пробігла між людьми, що люблять. І що б мені не говорили доморослі педагоги-теоретики, зараз я вчинив правильно. Як і мій батько. І я дуже хочу сподіватися, що схожий на нього. І не лише цим вчинком. І мій син буде схожий на мене в тому хорошому, що є в мені.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
