Мені дуже важко про це говорити… Все-таки на душі ще дуже свіжі “дірки”…
До вторгнення я жила в Ізюмському районі. Так сталося, що виховую сина Миколу сама, через це часто залишала його із своєю мамою Надією і змушена була багато працювати.
З його батьком ми давно вже не спілкуємося.
Але це не найгарніше, що сталося.
Десь за пів року до вторгнення я поїхала працювати в Київ, адже в моєї мами прогресувала недуга і потрібні були гроші.
Я часто їздила додому, Микола ріс, я як могла, проводила з ним час.
На жаль, коли в нашу країну прийшов ворог, син з мамою були в окупації… А я місця собі не знаходила і намагалася їх звідти витягнути.
Тоді я дізналася, що таке волонтерство. Хоча спочатку не розуміла, що це слово означає, але все одно стала допомагати військовим, як могла.
Можливо, Бог за це мене винагородив і з великими зусиллями, але після місяця окупації, я все-таки витягнула свою сім’ю звідти.
Ми переїхали на орендовану квартиру в Києві… Я далі працювала, на вихідних з сином була у волонтерських центрах.
Але неочікувано моїй мамі стало дуже погано, і вона раптово відправилася на небо.
Для Миколи це стало великим “ляпом”, він дуже любив бабусю…
Я бачила, що йому важко, що місяць окупації не зник безслідно.
Я бачила, що він дуже переживає, коли звучить повітряна тривога. Та і мені було важко знаходиться в квартирі, де провела свої останні хвилини моя мама.
Тож я вирішила на благо всім, взяти сина і переїхати в тихе село на Заході України…
Після переїзду я помітила, що Миколі стає все легше і легше. Добрі люди нас прихистили.
Та свого волонтерства я не залишила. Мала контакти і військових і колег, тому продовжувала робити все, що могла.
В селі люди з радістю допомагали всі, окрім одного.
Біля нас жив чоловік Мирон, він доволі старшого віку, працює на залізниці.
Жінку і дітей відправив, ще на початку вторгнення за кордон. Хоча як на мене не видно, що він за ними сумує. Більше складається враження, що він тільки і радий, що їх нема.
Мене, як волонтерку і просто людину, щиро здивувала поведінка цього чоловіка…
За всі місяці поки я в селі, Мирон ні разу не здав хоч трішки грошей на збір. Але і на фронт він не спішив. Тільки но і твердив, що із зарплати і так багато здирають на допомогу… Мені, як людині з Ізюма, це не зрозуміло…
Чесно, не знаю, що має статися, щоб цей чоловік змінився…
Що ви думаєте з цього приводу? Можливо я можу його якось переконати допомагати нашим хлопцям із ЗСУ? Де береться ця байдужість?
Автор – “АанГа”
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!