Я не могла дивитися, як бідно в селі живе свекруха. Я провела воду, поставила душову, поробила ремонти і придбала меблі. А коли я побачила, в якій подертій хустині вона йде до церкви, то і відвезла її на базар. Я була впевнена, що грошей у неї обмаль, поки одного дня в кладові не знайшла дві трилітрові банки “нашпіговані” грошима. Виявляється, все життя свекруха збирала гроші на “чорний день”, а якщо точніше, то дочці і онучці, які живуть в Польщі. Навіть свій будинок вона на них переписала.
Я коли вийшла заміж за Романа, то дивувалася, чому його мама живе так бідно. Але з часом я все для себе вияснила. Моя свекруха, як в нас в селі казали старші люди – “завилася”.
У двадцять з копійками років вона привела на світ донечку без чоловіка.
В наш час це сприймається нормально, а пару десятків років тому це була велика ганьба.
Леся Богданівна через сім років вийшла заміж, але чоловік не прийняв Наталю, більше того, при кожній можливості нагадував дружині, що про Наталю вона сама повинна дбати.
Віктор Франкович не давав грошей на дочку Лесі Богданівни, а коли народився мій чоловік, то всю любов віддавав сину.
Свекруха моя навіть декілька разів їздила на сезонні роботи в Херсон, бо не могла звести кінці з кінцями.
Одяг у дітей був дуже бідний. Зазвичай сусіди чи просто небайдужі, віддавали їм те, з чого виросли вже їх діти.
Віктор Франкович працював на заводі, але сильно дружину і сина не балував, бо був скупенький. Все життя вони жили і складали гроші на “чорний день”.
Коли Роману було п’ятнадцять, батька не стало, шкідлива робота зробила свою справу.
Леся Богданівна багато працювала, але тих грошей не було видно ні з-заду, ні спереду.
А потім сталося те, чого вона найбільше боялася. Наталя повторила її долю і принесла “в подолі”.
Та часи вже були інакші і ніхто не зважав, бо з ким не буває. Тільки Леся Богданівна жила ще тими стереотипами: “Що люди скажуть”.
Наталя одного дня як поїхала в Польщу, так з кінцями. Спершу онучку доглядала моя свекруха, а за три роки, як дівчинка мала йти в школу, Наталя забрала її до себе.
Там вона познайомилася з Францішеком і навіть вийшла за нього заміж.
Скажу відразу ж, що в Польщі якщо чоловік розлучається з дружиною, то він повністю забезпечує, як дітей так і саму дружину.
Та оскільки у Наталі чоловіка не було, її Францішек відносився до Марічки, як до своєї рідної. Через пару років Наталя подарувала йому і рідну дитину.
Ми ж з Романом коли відгуляли весілля, я стала багато допомагати його мамі.
Я сама з села, але в моїх батьків гарний будинок, всі зручності.
Мені було незвично, що свекруха живе без води в домі. В неї не було ні пральної машини ні пилососа. Все старе, запорошене і брудне.
Мені було її по-людськи шкода.
З Романом ми як тільки стали на ноги і придбали своє житло, я стала по трішки полегшувати свекрусі життя.
Спершу ми провели воду, купили пральну машинку, поставили душову кабіну.
Також ми по трішки робили ремонти і в кімнатах і на кухні, поступово замінюючи старі меблі на новіші, хоч іноді вони були не з магазину, а б/у.
Мене дивувало те, що мама Романа собі нічого не купляла з одягу. Коли я побачила, в якій хустині вона йшла до церкви, мені мороз пішов по шкірі. Ну невже пенсії не вистачає на таку покупку?
Я купляла їй і нове пальто і спідниці і спортивні костюми. Роман виділяв на це гроші.
Наталя ж не цікавилась маминим життям. Ні, вона телефонувала, але дуже рідко і розмови були скупі і не довгі.
Як я зрозуміла, дочка не могла пробачити мамі своє дуже бідне дитинство.
Я захищала Лесю Богданівну, поки одного дня не дізналася, що в неї насправді є наскладено купу грошей, які вона час від часу пересилала Наталі в Польщу.
Річ в тім, що Леся Богданівна думала, що і як її чоловік, польський зять погано ставиться і не забезпечує старшу онучку. Ось вона все життя і складає дочці і онучці.
Але мені дивно і з самої Наталі. Вона ж знає, що мама живе дуже бідно і жодного разу не сказала, щоб мама за ті гроші купила собі нові чоботи чи пальто.
Ми за свої гроші зробили свекрусі всі зручності, а тепер дізналися, що цю хату вона записала лише на дочку, бо вона “обділена”, як і онучка.
Я не хочу тої хати, ми з чоловіком заробили на своє і ще заробимо і для дітей, але така позиція Лесі Богданівни мене сильно дивує.
Якби одного разу ми не прибирала в кладові свекрухи, то б і не дізналися, що в неї сховані два трилітрові бутлі з грошима.
Все життя вони з чоловіком складали гроші, як не на “книжку”, то в “банку”. Все життя економили і відмовляли і собі і дітям у всьому.
Ну скажіть мені, будь ласка, хіба це нормально?
Як на це правильно реагувати, бо голова йде обертом.
Автор – Наталя У
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
