fbpx
життєві історії
Я останні 5 років у столиці, живу, працю. Зараз винаймаю кімнату в невеликій трикімнатній квартирі з двома подругами. Увечері вчора дзвонить мама: – Алло, донечко! Мені дзвонила тітка Юля, яку ти бачила на весіллі Олежки 10 років тому. Вона з чоловіком та діточками збирається їхати до Києва. Ти їм допоможи, зустрінь, покажи гарні місця! Тільки вони хотіли на тиждень у тебе зупинитися

Мешкаю я останні 5 років у столиці. Зараз винаймаю кімнату в невеликій трикімнатній квартирі з двома подругами.

Увечері вчора дзвонить мама:

– Алло, донечко! Мені дзвонила тітка Юля, яку ти бачила на весіллі Олежки 10 років тому. Вона з чоловіком та діточками збирається їхати до Києва. Ти їм допоможи, зустрінь, покажи гарні місця! Тільки вони хотіли на тиждень у тебе зупинитися. Попередь дівчат, з якими живеш, щоб 7 днів десь пожили.

Я де стояла, там і сіла від маминого прохання. Це ж треба було додуматися!

– Мамо, так не можна, дівчата платять оренду за це житло. Якщо тітка Юля хоче тиждень жити у Києві, нехай замовляє номер у готелі чи хостелі, я навіть допоможу знайти підходящий, нормальний і бюджетний. На день ще можу прийняти, на тиждень – ні. Це не обговрюється, без варіантів.

Мама щось фиркнула на кшталт, що так з ріднею не можна, побажала гарних свят і поклала слухавку.

А хвилин за 40 зателефонувала тітка Юлія власною персоною. Сказала, що столиця мене зіпсувала і щоб я не чекала, що вони мені руку допомоги протягнуть. Я подумала, що 25 років руку не простягали і якось же я справлялася, тож і тепер проживу якось. Чи треба було послухати маму?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, ibilingua.com