– Я звичайно хочу, щоб ти заміж вийшла, але запам’ятай раз і на все життя, в мій дім не смій когось приводити. Чоловікам тут не місце. І ще одне: мене ти маєш доглядати до кінця, я ж тобі життя віддала, тепер твоя черга – борг перед мамою, так скажем віддати. Тому й не думай, що чкурнеш від мене в невістки.
– Я не для того я тебе на світ привела, щоб в старості не було кому мені склянку води подати! Це твій прямий обов’язок, такий свого роду борг – доглядати за мною! І нема чого ходити з кислим обличчям, хоча б зараз я маю право не засмучуватися, дивлячись на тебе! Все життя тобі віддала, заміж не вийшла, коли батька не стало, на двох роботах працювала, аби тебе поставити на ноги…
Валя звично “відключила” слух. Ця розмова в тих чи інших варіаціях повторювався день у день.
Мати не була немічною, їй вистачало сил спускатися з другого поверху на подвір’я, щоб посидіти на лавці біля під’їзду з однодумцями.
Улюбленою темою для розмов у жінок були діти. Хтось хвалився, хтось, як мама Валентини, скаржився на невдячних нащадків.
Рівно пів життя тому, в 17 років, Валя мріяла про те, як поїде вчитися до Києва. Золота медаль і знання дозволяли поступити в багато ВНЗ. Мама не відпустила.
Вони вже тоді залишилися удвох і мама на колінах вимолила у дочки відмовитися від мрії. Поступила до місцевого університету, вивчилася на бібліотекаря (мама сказала, що це гідна професія для інтелігентної дівчини, а ще що там Валя буде мало втомлюватися і зможе допомогти їй в саду.
Так… Тоді у них ще був сад.
Там було добре. І мама тоді ще працювала і не була такою буркотункою. Потім сад довелося продати. Чи багато заробиш в бібліотеці, а жити на щось треба.
Про заміжжя і мови не йшло. Точніше, мова про нього йшла постійно. Мама весь час нагадувала мені, щоб боронь Боже я часом не привела в її дім якогось чоловіка, але і її залишити одну, я не мала права. Ну і як тут вийдеш заміж? Та й де знайомитися?
Близьких подруг немає, родичі по іншим містам та селам, в бібліотеку молоді люди майже не заходять. Звичайні відвідувачі – пенсіонери і школярі.
Років до 27 в ній ще щось бунтувало. Хотілося свободи, хотілося яскравого і повного подій життя. А потім це щось непомітно згасло.
Життя увійшло в одноманітну колію, а Валя звично тягнула свою ношу. Щось мама притихла. Зазвичай вона довго не може зупинитися, якщо заведеться.
Бубонить і бубонить собі під ніс про те, що виховала погану дочка.
— Мамо? Мамо!
Ось і настала довгоочікувана свобода. А разом з нею прийшла порожнеча і ірраціональне відчуття втрати сенсу життя.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
