Галина, поспішаючи на роботу, за звичкою, вийшовши з дому, подивилася на верхній ряд вікон своєї багатоповерхівки, що стояла поруч з магазином.
«У Степанівни світло не горить. Дивно», – подумала і згадала, що і вчора у неї воно світилося.
«Ніби й не планувала бабуся нікуди їхати. Чи не говорила ж нічого », – майнула думка, і на зміну їй прийшли інші думки, пов’язані з власними турботами.
Згадала про це тільки ввечері, коли до неї забігла сусідка. Джерело
– Слухай, Галя, щось нашої Степанівни не видно, – сказала, між іншим.
– Так. А вона нікуди не планувала їхати?
– Начебто немає. Мені про це не говорила.
Степанівна – бабуся, яка жила в двокімнатній квартирі поруч. Іноді ця бабуся діставала молодих жінок, як кажуть, до самих печінок, так набридала своєю допитливістю.
– Галя, а чого це ваші куми сьогодні повз наш будинок проходили, а в гості не забігли? – запитала якось сусідка.
– Які куми? – запитала Галина, хоча хотіла відповісти: «Вам то що?»
Знала ж стара, що сім’я сильно посварилися через автомобіль.
Купив Галин чоловік в минулому році (у тих самих кумів) «Лексуса». Новенького. Начебто. А машина з місяць попрацювала і зламалася. Пішов Вітька до кума, щоб дізнатися, в чому проблема. Але по дорозі зустрів сусіда. Слово за слово – і розповів про свою проблему.
Читайте також: – МАМО, МИ З БРАТОМ ВИРІШИЛИ ОДРУЖИТИСЯ
– Так Гришка її, тому і продав. А ще кажуть, що він нові запчастини на старі поміняв. Тільки я тобі цього не говорив.
– Ага, – відповів Віктор, але куму все висловив. І пішло-поїхало.
З того часу і не ходять в гості, і не кумуются. Бабуся про все це знала, сто раз від людей чула, і від самої Галини. Немає ж, треба ще раз за живе зачепити.
А одного разу бачила, як Віктор підвозив на своїй машині якусь дівчину. Швидко «вуличне радіо» рознесло чергову новину.
– Дивись, Галя, відіб’є і дівчина у тебе чоловіка, – тільки й тріщала Степанівна. – Ти б не відкладала з дитиною, а нapoдила б йому хлопчика, тоді додому поспішав би.
Галя розплакалася від почутого, тому що це було болючим питанням.
Уже десять років вони живуть разом з Віктором. Спочатку не поспішали нapoджувати дітей. Коли чоловік про це заводив мову, відповідала:
– Ще встигнемо. Спочатку для себе поживемо.
Пожили. А потім. Потім виявилося, що вже не все так просто це зробити. Тому в родині більше цієї теми не торкалися. Так на тобі! Бабуся її оживила.
– Не плач, дитинко, я тільки добра тобі бажаю, – сказала, побачивши сльози на очах молодий сусідки.
– Я знаю, – зітхнула Галя, бо любила і розуміла цю самотню жінку.
Хоча не такий вже і самотньою і була. Мала сина. Військовий, він служив десь на кордоні. Там же і жив з сім’єю. І до матері не приїжджав. Галя, скільки себе пам’ятає, жодного разу його тут не бачила.
А ось листами від нього хвалилася. Показувала конверти. Якось навіть прочитала. Складно так про все написав.
Знала Степанівна все новини: хто нapoдився, хто одружився, розлучився, де який магазин новий відкрився, почому картопля на будь-якому ринку. Про неї так і говорили – «вуличне радіо». І баба Валя не ображається за це.
Коли ж Галина третій день не побачила світла у вікнах Степанівни, підняла на ноги всіх сусідів. Навіть в міліцію повідомила.
Відкрили двері сусідської квартири разом з дільничним і побачили таку картину: бабуся сиділа за столом. Здавалося, що вона читала чергову звісточку від сина, і, втомившись, опустила голову на стіл і задрімала.
І не прокинулася. Поруч лежав конверт. Ручка. Аркуш паперу, на якому було написано: «Добрий день, мама!.. »
– Так виявляється, що всі ці листи вона сама собі писала? – запитав хтось із сусідів у Галини вже по тому.
– Виявляється, що так, – сумно констатувала жінка, і так гірко від цього на душі стало.
Біль пронизував кожен раз, коли, поспішаючи на роботу, за звичкою дивилася в темне вікно в надії побачити в ньому усміхнене обличчя бабусі. Вона завжди молоду сусідку проводжала таким чином на роботу.
Тільки чорна порожнеча визирала, нагадуючи про те, що тепер вона там господиня. А десь в кутку вікна сором’язливо через її плеча дивилася в великий світ байдужість.
Порожнеча гнала його, іноді вони навіть бійку затівали. Тоді вікно пускало сльозу.
Непрохана сльоза збігала невидимим силуетом старої жінки. Воно теж по-своєму тужило по ній.
