Бабуню, чому мама весь час кричить на мене? То співаю голосно, то їсти захотіла не вчасно. Раніше мама була добра, часто гладила по голові, і говорила, яка я чудова дівчинка. А як народилася Поля, все змінилося. Та ще дядько Ігор цей такий злий.
– Оленко, зрозумій маму, їй нелегко, новий чоловік, дитина народилася, їй допомагати треба.
– Ось коли мама з татом жила, було все по-іншому. Що вихідні ми ходили в кіно або в цирк, гуляли в парку, мама любила слухати, як я співаю. А тепер їй все неподобається. Співати не можна, Полінку розбужу. Бабусю, можна я в тебе поживу, я не шумітиму і не пустуватиму, обіцяю!
– Що ти, онучко, мама не дозволить. Вона і так незадоволена, коли ти приходиш до мене, боїться, що я тебе проти дядька Ігоря налаштовувати буду. А навіщо це мені, ну не зійшлося в неї з моїм сином, буває, зате ти є, моя улюблена співачка!
Бабуся обняла Оленку і поцілувала в русяву Маківку. І так добре на душі стало у дівчинки, хоч хтось ще любить її.
– Оленко, знову до бабусі ходила? Могла б мені допомогти, в магазин сходити треба, купити продуктів. І не галасуй, заради Бога, Полінка спить.
Життя Оленки змінилося два роки тому. Мама з татом почали сперечатися, тато пішов, а потім з’явився дядько Ігор, велика, похмура людина. Оленка його боялася, та слухалася. Іноді він купував їй шоколадки, і питав, чи хоче вона братика чи сестричку.
Коли у мами почав рости животик, Оленці пояснили, що скоро народиться сестра, і треба її любити і допомагати мамі.
Оленка все частіше бігала до бабусі Ані і, захлинаючись, розповідала свої новини. Бабуся наливала у блюдце чай із запашним чебрецем, і вони неквапливо вели бесіду.
– Бабусю, а мене записали в гурток співів, сказали, що в мене голос сильний. Я співала б і співала, але мама не дозволяє.
– Та моя ж ти пташка! Приходь до мене, і співай, скільки душа забажає!
– Ганно Сергіївно, ви не могли б на якийсь час взяти Оленку до себе. У нас тіснота така, та ще Полінка хворіє весь час, а Ігор без роботи залишився, важко нам.
– Звичайно, нехай поживе, адже я одна, буду тільки рада!
Оленка з радістю перебралася до бабусі та так і залишилася там, до закінчення школи. З мамою бачилися у вихідні, Оленка ходила до себе додому, як у гості. Поліна виросла примхливою і розпещеною, їй прощалося все. З Ігорем мама Оленки жила все гірше.
– Бабусю Аню, я буду в конкурсі брати участь, запрошую тебе повболівати за мене. Маму не хочу кликати, все одно не прийде. Вона вважає мій спів нісенітницею, а мені прикро. Шкода, що татко не приїде, він порадувався б за мене. І ще, спасибі бабусю за гарну сукню, яку ти купила, вона, напевно, як вся твоя пенсія коштує. Нічого, коли стану відомою співачкою, я тобі сто суконь таких куплю!
Через декілька років.
– Олено, ти чому не сказала, що тебе по телевізору показуватимуть? Я б усім сказала, щоб дивилися. Треба ж моя Оленка співачкою стала, хто б міг подумати!
– Дякувати бабусі. Це вона мене завжди підтримувала та підбадьорювала, коли я сумнівалася. А тобі і діла до мене не було, адже є Полінка, Ігор, а я так, безкоштовний додаток.
– Ну, що ти кажеш таке, дочко! Ти завжди Полінку не любила, думаєш, мені приємно це було бачити? Ви ж сестри, і ти маєш допомагати їй. Ось Поля школу закінчить, і ти допоможеш їй прилаштуватися в хороше місце, у тебе ж, напевно, є круті знайомі, все-таки ти співачка у столиці.
Олену покоробило. Ось у цьому вся мама. Вона скинула дзвінок, їй не хотілося продовжувати розмову.
– Бабусю, я відвезу тебе до найкращого санаторію, гроші у мене є, ти тільки тримайся!
– Ох, Оленочко, нічого мені вже не допоможе, кінець прийшов. І знаєш, я йду зі спокійною душею та совістю. Адже в мене є ти, моя пташка співуча, моя радість. Я дала тобі все, що змогла, завжди вірила, що все в тебе вийде. Шкода, правнуків не побачу, ти не затягуй із цим, дівочий вік коротенький. Пісні піснями, а дитя народити треба.
Олена місця собі не могла знайти, бачачи, як бабуся згасає з кожним днем. Її не стало у той момент,коли Оленка брала участь у концерті, стояла на сцені. Різко защеміло всередині, Оленка відчула недобре, але вона не могла поїхати чи подзвонити бабусі.
Стоячи біля свіженького горбочка землі, під яким спочила її бабуся Аня, Оленка помітила на огорожі маленьку пташку, що з цікавістю дивилася на неї. Пташка крутила головою, і ніби хотіла щось сказати.
“Бабусю, це ти? Я знаю, що ти десь поруч, біля мене, я відчуваю твоє тепло. Як же мені тебе не вистачає, так хочеться уткнутися в твої теплі руки, поцілувати їх, і щоб ти називала мене своєю маленькою співочою пташкою.”
Коли у Оленки і Романа народилася донечка, вона назвала її Анею на честь бабусі.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
