Мама забороняла нам митися у ванні, те саме і чіпати руками буфет, що знаходився у вітальні. Все це було для краси – музей, який радував око матері. Я до сусідських дітей приходили, а ось вони переступати наш поріг не мали права. Ванна у нас була, але ми все рівно милися в тазику, бо там все забруднювалося. Коли мама доживала свої останні дні, то попросила мене приїхати. “Ти ж це не викинеш? Не продаш?” А мене трусило від цього антикваріату. Його мама більше любила за мене – рідну дитину!
Мама любила антикваріат більше за мене. Якби тільки вона знала, що я зробила з цим всім “добром” після її відходу у вічність.
У мене вдома ще є кілька “дорогоцінних” меблів моєї матері. Після її відходу я продала більшу їх частину. Я терпіти їх не можу!
У нас була гарно омебльована квартира. У їдальні красувався буфет, який займав всю стіну. Він був інкрустований перламутром, і мені навіть не дозволяли його торкатися.
Це ж було б горе, якби на його ідеально відполірованій поверхні залишився відбиток моїх пальців… Мама любила антикварні меблі.
Мене вона, звичайно, теж любила, але меблі більше. Вона представляла своє колишнє походження, залишки багатої буржуазної родини.
Як не дивно, квартира у нас залишилася, хоча її розділили на дві десь у шістдесятих (я ще не народилася). Нова сусідка була хорошою, вона працювала в гастрономі і мала двох чудових дітей, з якими я дружила.
До того ж, на відміну від моєї мами, вона чудово куховарила, тому в них я була частим гостем. Проте сусідські діти не мали права навіть поріг нашої квартири переступати. Вони ж могли щось зробити з меблями…
У нас теж стояла в куточку гарна парта, але я робила домашнє завдання на кухонному столі, застеленому клейонкою, бо одного разу додумалася, будучи шестилітньою дитиною, її пописати ручками чи фломастерами.
Наша ванна була ідеальною картиною. Класична плитка, гігантська ванна, плитка з рельєфами. Словом, краса така, що словами описати годі.
Але нам там не дозволяли купатися, хіба що перед великими святами, і то після, мама її дві години вичищала… Всі ми милися в звичайнісінькому алюмінієвому тазику.
Мама перетворила квартиру на музей.
Будучи маленькою я знаходила підтримку і радість у сусідів, потім я старалася все частіше їздити до бабусі і дідуся в село, а як тільки зустріла свого Миколу, то вискочила у дев’ятнадцять заміж і переїхала жити до його батьків в трикімнатну квартиру.
В цій квартирі я почувалась набагато краще ніж вдома, бо можна було “помацати” креденс і купатися скільки захочу у ванній, хоч вона далеко не була такою розкішною, як в моєї мами.
В нас з Миколою народилися діти, з батьками було вже тісно, тому ми купили план в невеличкому селі і почали будувати свій власний будинок.
Мама в своєму музеї жила, до нас приходила, з онуками ладнала, але в свій “музей” ніколи їх не водила! Я ніколи не забуду ті зморщені руки…
На старості років мама все частіше кликала мене до себе.
– Світланко, ти ж не збираєшся продавати меблі? Той гарний буфет… І той комод! Цей обідній стіл точно підійде і тобі…
Раз на тиждень мені доводилося полірувати всі ці предмети якісною поліроллю.
Одного дня мами не стало, і більшість меблів, за які вона готова була життя віддати, опинилася на різних аукціонах. Я не розумію, як хтось може любити меблі чи речі взагалі більше, ніж власних дітей.
До речі, тато розлучився з мамою власне через її дивне ось це захоплення. Він і так довго терпів. Двадцять років вони разом прожили.
Ось така моя історія. Де мама любила більше меблі ніж власну і єдину доньку…
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Запрошуємо вас підписатися на “Наш канал на Youtube“