Матвійчик того дня капризував, як ніколи. Я то розуміла чому, а ось Віталік хотів “спокою”. Хватило чоловіка лише на два дні. В п’ятницю ввечері він склав необхідні речі в чемодан, і сказав, що батьківство – не його!
Останні два місяці мені було особливо важко. Нашому первістку, Матвійку, якого ми так довго чекали, всього пів рочку, він вимагає багато уваги, він плакав, я не висипалася, а це недосипання вже просто валило з ніг.
Віталік допомагав мені все менше, а часто й зовсім не допомагав, навіть збігав з дому у вихідні дні, знаходячи безліч приводів – допомогти батькам, втішити друга, закінчити проєкт на роботі тощо.
Я помічала, що він все прохолодніше ставиться до дитини, майже не бере Матвійчика на руки, а плач сина тата явно дратував. Звичайно, основна турбота про малюка лежала на мені, і я намагалася не напружувати чоловіка лишній раз, але одній крутитися і по дому, і з немовлям, погодьтеся, важко.
Таку разючу зміну в поведінці Віталіка я навіть не могла передбачати, навіть не вірилося, що саме той чоловік, який півтора роки тому кружляв мене на руках у кафе, коли дізнався, що я, нарешті, подарую йому дитину, той, що здував з мене порошинки і мчав у цілодобовий магазин за якою-небудь смакотою, що виходив навшпиньки за двері в одних шкарпетках, щоб мене не розбудити вранці…
Невже це він стояв, сяючий щастям у холі з величезним букетом білих троянд, заплакав, коли взяв у руки конверт з хлопчиком? Куди все поділося? Чому його батьківське кохання і мрії навчити сина всьому так швидко зникли?
Коли Віталік йшов з величезним чемоданом, я, крім вибачень, почула від нього банальну фразу:
– Я, мабуть, ще не готовий бути батьком.
Що означає “не готовий”. Це вимовив не вчорашній школяр, а доросла людина, що цілком відбулася, готується і прагне до батьківства не один рік. Важко навіть згадати, скільки було перешкод до нашого батьківства, скільки ми оббігали клінік, таки домоглися своєї мрії – дитини, і ось – “не готовий”.
Спочатку я думала, що у чоловіка з’явилася інша жінка, але свекруха, а з нею ми спілкуємося майже кожен день, заперечила:
– Що ти! Додому, як поїзд по розкладу приходить, і усі вихідні сидить за своїми проєктами. Я йому кажу, повертайся до дружини, а він знову за своє, мовляв, не зможе ще кілька років з пелюшками та підгузками возитися!
Бабуся душі не чує в нашому Матвію, у вихідні часто приходить, щоб погуляти з ним, поспілкуватися, а от тато – тато просто перераховує нам гроші і переписав на нас із сином квартиру. Так, це важливо, і житло, і достаток, але маленький чоловічок не має головного – повноцінної сім’ї, де б він виріс у любові та турботі. Рано чи пізно у нього виникне питання – де тато, чому він пішов, і що я скажу? Що тато виявився не готовим? Дивнішого пояснення придумати складно.
Дуже сподіваюся, що Віталік таки повернеться до нас, як можна розлюбити це маленьке диво, що щодня дарує щось нове, щось своє, заради якого варто жити.
Фото ілюстративне
