Про скарб негрошовий
Мені 35, моїй мамі – 77. Вона народилася у 44-му і прожила післявоєнне дитинство у хаті, критій очеретом, де була піч, а на ній – багато їх, дітей.
Пізня дитина, я у дитинстві слухала мамині розповіді і не завжди усвідомлювала їхню унікальність і цінність, хоча цікаво було завжди.
Зараз я розумію трохи більше.
Розумію те, що маю один неоціненний скарб. Я не з книжок, не з фільмів, не з інтернету і не з музеїв ще поки можу дізнатися про дивовижне життя.
Про життя без побутової техніки, телевізорів, телефонів і холодильників.
Про інше, вже таке далеке не існуюче в сьогоднішній реальності життя, яке зберігається у пам’яті моєї мами.
У мене є безцінна можливість почути про все це від неї. Ще – є.
І ось тепер я іноді, на жаль, не так часто, як хотілося б, перепитую-переслухую її розповіді, вже усвідомлено поринаючи у той світ, у те життя, частиною якого є всі покоління моїх предків, і я сама, і мої діти, і мої майбутні нащадки. Бо всі ми, по суті, одне ціле, клітинки буття, якими бавиться Всесвіт.
…Дитинство моєї мами пройшло без усього того, до чого так звикли всі ми. У родині не було телевізору, ніяких побутових приладів і навіть холодильника.
Зате був глибокий прохолодний льох чи погріб. Там і зберігали все, чому прохолода була потрібна: овочі, м’ясне, молочне. Тримали невелике господарство, яке й годувало жінок і дітей – всіх чоловіків забрала війна.
Зберігали м’ясо у вигляді тушонок і просолювали в розсолі. А сало солили, у пергамент загортали і в ящики дерев’яні складали. Квасили капусту, буряки і яблука у бочках, теж дерев’яних. Фрукти і ягоди сушили, робили варення, ними зцілювали зимові застуди, вгамовували спрагу солодкого.
І піч в хаті була, ота затишна тепла піч-годувальниця, у якій і борщі, і хліб, і пироги, і гарбузи печені, і ряжанка зі скоринкою золотою народжувалися.
Спали теж на печі, там же діти гралися холодними зимовими вечорами – на печі було тепло.
Борщі чи супи варили на кілька днів, а влітку, щоб страва не прокисала і добре зберігалася, її переливали у бідон, бідон ставили у відро, до відра чіпляли міцну мотузку і у колодязь опускали – ось і «холодильник».
У дворі стояла літня піч, де готували їжу у теплу пору року. Навіть у спеку, якщо залишити кашу чи першу страву у теплій грубці, закривши щільно дверцята, все чекало вечора теплим і свіжим.
Бідно жили, іноді не дуже сито. Але помічали у кожній хвилині – радість, у кожному дні – щастя, у будь-якій роботі – задоволення.
…Коли слухаю маму і наче на власні очі бачу отой бідон борщу в колодязі, сало в ящиках, накритий до вечері стіл під старою розлого грушою – мимоволі замислююся: а чи не тому щастя з багатьох людських осель повтікало, що ми самі його витіснили, замінили чимось ніби й потрібним, але… не головним?
Та як би там не було, я щаслива, що зараз, в цей наш інший, по-своєму чудовий час, у мене і моїх дітей ще є живий зв’язок з моїми прапоколіннями – моя мама.
Автор – Альона Мірошниченко
Спеціально для Ibilingua.com
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
