Мій тато завіявся в Канаду з молодою обраницею після розлучення з мамою. Мама мене ще тоді носила тільки. І ось – дзвонить мені недавно. Це ж треба! Чи я таку честь заслужила? І чим?
Зателефонував мені батько із закордонного номера, привітав з зимовими святами. Про це ніяково говорити, але я вже й забула, що десь там, у Канаді, у мене є тато. А тут дзвонить мені, сміється у слухавку і починає розповідати про все на світі: про свою роботу, новий будинок, навіть про населення Канади.
Спочатку мені здалося, що батько марить, але я помилилася. Наприкінці розмови виявилося, що він говорив про це не просто так.
Цей дзвінок викликав у мені змішані почуття. Батько покликав жити до себе, хоч я навіть не знаю, як він зараз виглядає і що він за людина. Обіцяє залишити будинок.
Номер мого мобільного телефону йому дав мій хресний, бо йому мене шкода стало – через вторгнення я втратила роботу, працюю у ресторані за копійки з ранку до ночі.
А тут дзвінок від тата і, ніби за помахом чарівної палички, пропозиція виїхати за кордон і більше турбот не знати! Ось тільки не так все просто.
Настали такі темні часи, що я вже нікого не засуджую – ні себе, ні своїх знайомих. Але періодично чую, як народ обговорює тих, хто виїхав за кордон від подій в нашій країні подалі. Хтось сам, хто з дітьми.
Перша та основна причина, чому нас привітно приймають у таких країнах, як Канада, – це дефіцит робітничого класу. Тобто все населення високоосвічене, лікарі та економісти. А на заводах працювати нема кому, дороги класти нема кому, будівництвом займатися – теж нема кому.
Усі місцеві хочуть бути педагогами чи дизайнерами, айтішниками. От і виходить, що якщо людина розумна і працьовита, її з руками та ногами забирають.
Виявляється, нас там таких дуже багато. Люди живуть цілими кварталами і, навіть будучи слюсарем чи нянею, мають великий будинок та машину. А іноді й дві машини. Це не кажучи про всі інші принади життя за кордоном: медичну страховку, хорошу медицину, чисті вулиці та облагороджені парки.
Я дуже яскраво уявила це під час розмови, хоча Канаду навіть у фільмах не бачила, здається.
Друга причина – це демографічна криза. Батько розповів, що густота населення Канади складає всього 4,2 особи на квадратний кілометр. А це 37 країна за величиною у світі! Зважаючи на те, що у них спостерігається демографічна криза та старіння нації, виїхати туди зараз буде вірним рішенням для мене.
Нібито таким молодим та перспективним дівчатам, як я, канадці дуже раді. Плюс тато обіцяв допомогти з усіма документами та навіть пошуком роботи. От тільки він забув, що у нас із ним складні стосунки. Точніше, вони відсутні.
Тато залишив маму, коли вона мене чекала. Знайшов собі іншу, молодшу жінку і виїхав разом з нею на заробітки до Канади. Це з нею він зараз і живе: збудував будинок, нарешті має стабільний заробіток, мандрує.
Тільки в них одне лихо з дружиною: вони не можуть мати дітей. Ані він, ані вона. Отак татові пощастило, що я в нього єдина дитина вийшла.
А моя мати, яка залишилася в декреті без головного годувальника, ледве видерлася зі злиднів. Навіть не знаю, щоб ми робили без бабусі з дідусем. Жили ми всі вчотирьох у маленькому будинку у селі під містом. Та що там жили – виживали.
Як тільки я пішла до школи, мама нарешті влаштувалася на роботу, і цього ледве вистачало, щоб одягнути мене, нагодувати, купити підручники. Їй нелегко довелося у ролі матері-одиначки.
Потім не стало дідуся, а бабуся вирушила за ним через важкі півроку. Її від туги з’їли недуги, здоров’я було зовсім слабке. Вона розболілася так сильно, що мама була біля її ліжка майже цілодобово. Яка тут робота?
Коли батьків мами не стало, вона продала стару хату, і цих грошей якраз вистачило на перший внесок. Оформила квартиру у кредит, у місті. У місті мамі вдалося влаштуватися на завод. Платили їй дуже добре, але робота була важка, не жіноча.
Ось і виходить, що мама мене одягла, взула, за навчання заплатила і все-все для мене у цьому житті зробила. А про власне жіноче щастя у неї навіть не було часу подумати. Я нею захоплююсь, але сама б, напевно, не витримала б і не змогла би так, якби я була на її місці.
Батько – заборонена тема з мого дитинства, ми про нього не згадуємо. Колись дуже давно бабуся розповіла мені подробиці їхньої із мамою історії, але попросила не нагадувати матері. Оскільки вона пережила цю зраду дуже важко і не без допомоги близьких.
Тато, як поїхав, жодного разу не дзвонив. Що вже говорити про якісь там аліменти чи просто фінансову допомогу. Він про нас забув, просто викреслив з життя.
А тепер він подзвонив мені і почав каятися. Розповів, як йому було важко нас з мамою залишати, як сильно він нудьгував і як йому після цього було соромно. Настільки соромно, що він навіть не подзвонив жодного разу спитати, як у нас справи, як я росту. А всі новини дізнавався через хрещеного. І я підозрюю, що це було не частіше, ніж раз на два-три роки.
Якщо мама дізнається, що я з ним взагалі розмовляла, вона дуже засмутиться. Пригадає всі татові гріхи, тому я навіть і розповісти їй до ладу не можу. Про виїзд до Канади мені навіть думати лячно. Ця перспектива, мабуть, зовсім її зламає. Після батькового дзвінка я ходжу сама не своя і не знаю, що мені думати.
Ні, я не сумую за батьком і вже навіть на нього не ображаюся, оскільки це чужа для мене людина. Але я щиро кажу, що так втомилася працювати з ранку до ночі з невдячними клієнтами! Мої руки не витримують роботи на кухні, ноги починають хворіти від постійної роботи на ногах, до того ж додався хронічний недосип.
А мені навіть не виповнилося 30, і я не знаю, що мені тепер робити. Так хочеться цього казкового життя в Торонто, про яке батько розповідав, ви навіть не уявляєте! Почати нове життя, все спочатку!
Але водночас я не можу залишити маму і не пробачу себе, якщо зраджу її, як це зробив мій батько свого часу. А тим часом від мене вислизає єдина можливість знайти своє щастя у житті.
Ні, я не боюся, що мене почнуть засуджувати знайомі за те, що я поїду з України в цей складний для всіх час, багато хто так робить. Тільки за маму боюсь, вона в мене одна. Як ви гадаєте, я зробила правильний вибір, вирішивши залишитися біля мами?
Чи все таки їхати? Якби вчинили ви? Що порадите?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
