І я, і мій коханий були в першому шлюбі по 10 років. Я не знаю, як там складалося в нього, але цілком щасливим він не був. Я – теж… У нас з першим чоловіком була хороша родина, будинок, бізнес. Маємо прекрасну спільну донечку.
Але в якийсь момент я спіймала себе на думці, що ми з Романом – чужішаємо…
Кожен – в своїй роботі, а вільний час, свята проводимо окремо, з друзями або кожен зі своєю ріднею. Мені прикро від цього було, але Роман ніколи не хотів близько спілкуватися з моїми родичами, звичайними, незаможними людьми. Його ж родина якось від початку тихо не сприйняла мене: їм хотілося більш забезпечену дружину для сина, який вже на той момент, у свої 27, був бізнесменом.
Так і повелося: наче ніхто ні з ким не ворогує, але й тепла у його стосунках з моєю родиною, а у мене з його – немає. Донечка, Вероніка, трохи зблизила бабусь-дідусів, але тільки спочатку, потім все повернулося на круги своя. На одні вихідні його батьки забирають онучку, на інші ми завозимо Веронічку до моїх, бо власного авто мої тато з мамою так і не нажили.
Роман же як підприємець, не без підтримки свого тата, ріс і розвивався. Ми мали кілька магазинів автозапчастин в нашому місті, а згодом ще й кав’ярню відкрили.
Чоловік хотів, щоб я залишила свою напружену і малооплачувану роботу лікаря і допомагала йому. Може, так і треба було зробити з точки зору родинності… Але я люблю свою роботу, люблю допомагати людям, відчувати щиру людську вдячність – заради цього я готова була затримуватися на роботі, працювати понаднормово.
А Роман навіть у ті нечасті дні, коли ми могли побути всі разом, їхав з друзями на рибалку чи на полювання, йшов на більярд чи в лазню…
Я поїхала на тижневий професійний семінар у Київ. І познайомилася з Артуром. Він також лікар, але іншого профілю. Щось таке народилося між нами одразу ж… Не встояли.
Півроку зустрічалися таємно, раз на кілька місяців. А потім, коли зрозуміли, що не можемо один без одного, зізналися у всьому родинам. Дуже важко було і мені, і йому. Хто пройшов розлучення – той розуміє, про що я… Два роки ми всі «колотилися». Та зараз вже все вляглося.
Я все покинула там, де був мій дім, де досі моє коріння і часточка душі, і з донькою переїхала до Києва, влаштувалася тут на роботу. Минуло 7 років. Ми з Артуром вже купили під іпотеку власну квартиру і… народили двох синочків. В Артура також є дітки від першого шлюбу, хлопчик і дівчинка, з якими він спілкується і допомагає їм і їхній мамі.
Так, ми пішли зі своїх родин, я зі своєї, він – зі своєї. Дуже важко було, але таке рішення ми прийняли і не жалкуємо про нього. Адже цього б не сталося, якби нам було абсолютно добре з тими людьми, з якими ми були по 10 років до нашої зустрічі. Ми створили власну сім’ю, народили дітей.
І ось про що я ще хочу сказати.
Мій колишній чоловік, Роман, згодом знайшов собі нове кохання, бо зміг простити і відпустити. Приїздить до Вероніки, забирає її на канікули і свята до себе. Я не перешкоджаю спілкуванню доньки з новою жінкою тата. Вважаю, це нормально, правильно і людяно. Я радію з того, що в Романа все добре. Більше того – його кохана не працює, а займається домом і допомагає йому, як він і хотів.
А от перша дружина Артура досі сама і продовжує лити на нас бруд. Саме тому вона і сама – я в цьому переконана.
Вона забороняє Артурові знайомити їх дітей зі мною, а про народження братиків вони взагалі не знають. Таке її рішення, Артур його прийняв. Звісно, його діти ніколи не бувають у нас – вона їх не відпускає. Тільки Артур сам до них їздить.
Коли вона дзвонить Артуру з якихось питань, а він в цей час дома, поруч зі мною і дітьми, варто їй почути наші голоси – вона починає лити бруд і жовч на нашу адресу, ображати. Так само поливає Артура і мене негативом у спілкуванні з їхніми з Артуром спільними знайомими.
То, звісно, її справа, її вибір, я не звертаю на це уваги. Але переконана, що саме таке її ставлення до всієї нашої історії і не дозволяє їй налагодити власне життя, почати все спочатку, відпустити минуле і стати щасливою.
Можливо, ви скажете, що мені легко про це говорити і засудите мене, але минулих подій вже не зміниш, а от теперішнє залежить саме від нас самих тут і зараз. Від наших вчинків, від стану душі, від вміння простити, прийняти і йти далі.
Автор – Олена Коржик.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
