Микола стояв, переминаючись з ноги на ногу. Йому було безкінечно соромно стояти от так під церквою з протягнутою рукою. Тому і злився сам на себе за свій оцей сором недоречний. Адже йому так хочеться залити “повні баки” і ні про що не думати. На роботу його не беруть, та він і не дуже й шукав її, якщо вже геть чесно.
А тут один знайомий (останнім часом оцих знайомих у нього побільшало, кожна пляшка обростає новими “друзями” і ” товаришами”) розповів, як добре у великі християнські свята стати от так під храмом з простягнутою рукою. Казав, щ в минулому році повну торбу пасок, яєць, цукерок мав. Говорив, що й гроші люд кидав. Головне, прийти ще з ночі, аби і ті, що лиш ідуть до храму, щось кинули, а потім, ті, що вже виходять, щось докинули.
От і стояв тут Микола сьогодні, у світлий Великдень, простягнувши уперед свого картуза. Злився сам на себе. За те, що тут стояв, за те, що йому соромно було, і взагалі за те, що от так життя його повернулось.
Ну хто б ще два роки тому сказав, що він от тут буде. Свій дім, робота начальником на заводі, двоє дітей, дружина… Аж морозом обдало, коли про Оленку згадав. Точно! Вона винна! Тільки вона винна в тому, що успішний і в усьому позитивний Микола скотився от так. Аж легше стало. Тепер ввесь свій гнів спрямував на неї. Вже й не так холодно стало. Попливли спогади непроханими картинками минулого.
Ось він Оленку свою зустрів. Красуня! Він начальник цеху, а вона студентка-практикантка. Така вона була, ух! Заради таких – хоч на край світу. Раз побачив – і все! Пропав навік. Нелюбою стала йому ані дружина, ані діти його вже дорослі. У свої сорок відчув себе парубком хоч куди. Закрутив роман, ні від кого особливо не криючись.
Друзі біля скроні крутили – ну не пара тобі та Оленко, Миколо. А він друзів змінив – і все. Він молодий, він сил сповнений, він ще ого-го, а вони йому про дітей та Дарину. Не розуміють вони, що не жив він усі ці роки з Дариною – існував день до вечора. А тут як на вулкані. Тут все по іншому! А життя ж минає, а він ще й не жив.
Лишив Дарині квартиру і машину. З Оленочкою оселився на дачі. Якраз закінчували вони з Дариною ремонт. Зі старої хатини зробили хороший такий заміський особняк. Мріяли там старість зустріти. А яка старість? Тут у нього молодість друга буде. З новими силами, з новою молодою красунею-дружиною.
— Христос Воскрес! – вирвав зі спогадів старечий голос, – Візьми, синочку! Зі святом!
Микола не одразу й усвідомив, що та йому простягнула. Машинально прийняв з її рук важку торбину і відчув у руці папірець якийсь.
— Хороша ти людина! – мовила бабуся, – Не місце тобі тут. Випадково тебе сюди занесло, я відчуваю. Як звати тебе, синку? Я молитимусь за тебе.
Микола все так же машинально назвав своє ім’я. Йому чомусь було неймовірно незручно. Ніби, то не незнайомка перед ним стояла, а мама його рідна у душу дивилась. Чомусь втекти захотілось світ-заочі. Так він і зробив, щойно старенька, важко охаючи відійшла на кілька кроків.
Ішов довго, ледь не біг. Намагався швидкими кроками заглушити хвилювання і голос совісті, яка чомусь прокинулась так недоречно.
Це ж не його вина, що він от так живе тепер по смітникам, шукаючи собі пляшки. То все Олена. Вона обкрутила його навколо пальця. Вона залишила його без даху над головою. Вона забрала дітей. От він і заливав своє горе. Тому й з роботи полетів. Тому й друзів втратив. А людина, яка без нічого залишилась, як їй жити далі? Хай би йому та бабця розповіла. Сама все життя прожила, а на ній плащ із латкою і торбинка ось ця, теж зшита власноруч. Хіба вона може знати, як то мати все і втратити?
Лиш присівши на лавочку у парку, вгамовуючи дихання, поглянув на папірець, який стискав у руці. Тисяча гривень. Два папірці по тисячі гривень. Першою думкою було – наздогнати і повернути ті гроші бабці, а потім зрозумів, що не знайде її вже. Поглянув у ту торбинку. Крашанки. Кілечко ковбаски, запечений сир і Паска. Ще тепла паска, спечена власноруч.
Він уже й забув як, солодко пахне домашня випічка. Знову стало нестерпно на душі. Захотілось залити ці почуття, аби не розуміти, як низько він опустився, аби не згадувати скільки помилок наробив в житті.
Недалеко побачив ларьок. От туди й поніс несподівано отримані гроші. Зайшов, а там черга. Попереду нього стояло кілька чоловіків, усі як на підбір – такі ж, як і він. Уже майже його черга підійшла, він уже навіть знав, що візьме, як стало гидко. Не вийшов – вибіг звідти. Плакав. Це ж скільки та старенька ті гроші збирала, аби вручити йому? Сама ж видно, що не розкошує.
Рік минув. Микола знову стоїть під тим же храмом, на тому ж місці. Нервує. Крутить головою туди-сюди, вишукуючи у натовпі знайому фігуру.
— То не вона, – вкотре вказує Дарина на зігнуту фігуру якоїсь бабусі.
Поглянув. Ні! Та інша була зовсім.
— На ній хустинка була червона і плащ з латкою. А очі… Ти в очі дивись. У неї такі, ти таких не бачила ніколи. Тільки у неї такі були.
Він так і не витратив у тому ларьку отримані від старенької кошти. Того дня довго бродив містом, аж доки не занесли його ноги до гуртожитку заводу, у якому колись працював. Поглянув на двері, на гроші, що були в його руці. Тепер він точно знав, що робитиме і як потрібно жити далі.
Старенька не прийшла ні того дня, ні через рік, ні через два. А Микола з дружиною Дариною, яку зміг таки повернути, двома дорослими дітьми і онуками, її чекав і виглядав під тим храмом. Хотів розповісти їй, що вона його врятувала, що повернула до нормального життя і разом з її “Христос Воскрес” і він у цей світ повернувся.
Хотів обійняти бабусю і сказати, що кожного разу, коли йому важко, кожного разу бачить її очі і чує добрий голос: ” Я помолюсь за тебе, синку!”.
Микола вкотре дає торбину з продуктами і гроші тим, хто просить під храмом. Вкотре розповідає, що от тут не кінець, що можна ще жити нормально, адже він зміг.
А коли хтось розповідає Миколі, що під храмом не варто і копійки нікому давати, він повторює:
— Якщо просить – дайте. Повірте, інколи ваші копійки можуть життя врятувати. Я точно знаю.
Автор – Анна Корольова.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
