Нащо я народили дитинку? З появою донечки вся наша з Артуром сімейна ідилія випарувалася, ще й батьки залишили мене напризволяще. Як вони так могли зі мною??
Жодних грошей я ні в кого не прошу. Просто хочу поділитися з вами, як живу у свої 28 років. І, якщо пощастить, отримати хоч якусь слушну пораду від читачів цієї сторінки. Я й подумати не могла, що сімейне життя – воно таке. Хоч я й раніше в казки не вірила, але й не уявляла, що насправді все саме так сумно.
В юності і після двадцяти років я не ходила клубами, не шукала собі хлопця. Не хотіла розмінюватися і чекала, що моя доля сама мене знайде. Весь цей час я вчилася та жила з батьками. Було добре, адже ні братів, ні сестер не маю, місця вистачало всім. Та й переїжджати нікуди не хотілося. Навіщо жити самій, якщо мама з татом допоможуть, приготують, грошей дадуть?
Але потім, чисто випадково, я познайомилася з Артуром. Гарний, вихований хлопець, на 2 роки старший за мене. Вмів гарно залицятися, чим відрізнявся від більшої половини своїх однолітків. Не соромився розповідати про свою роботу в офісі. Та й по всьому було видно, що гроші в нього є, а це, як не крути, плюс.
Я працювала у музичній школі. Але зарплата, як у будь-якого вчителя у наші дні, була мізерною. Тож шикувати я особливо не звикла.
Ми швидко зійшлися з Артуром, зустрічалися близько півтора року. Час цей минув так непомітно, що я навіть схаменутися не встигла, коли Артур зробив мені пропозицію – став на коліно в кафе і надів на палець обручку. До цього ми подорожували, проводили час разом, але не жили.
Чесно кажучи, мене трохи лякало сімейне доросле життя. Але я погодилася. Наші батьки вже на той час познайомилися, і обидві сторони дали добро на весілля.
Я хотіла для себе незабутню урочисту подію. Тому до грошей, які нам виділили свято, додали ще й суму, отриману із кредиту. Ми молоді, потягнемо. А то на старості й згадати нічого. На весільний подарунок нам була квартира. Однокімнатна, але з ремонтом. Мене в ній влаштовувало абсолютно все. Велика ванна кімната, телевізор на пів стіни, сучасні шафи і стіл. Все, як годиться.
І так, зізнаюся, півроку ми жили з Артуром душу в душу. Багато гуляли, готували разом, навіть сусіди нам постійно говорили, яка ми гарна пара. Чоловік ділився зі мною всім і, до речі, грошей у нього я ніколи не просила. Він просто клав якусь суму на початку місяця, на стіл і цими коштами я могла користуватися на власний розсуд.
Але потім я дізналася, що стану мамою. І це стало початком того краху, яка зараз відбувається в моєму житті. Насамперед, Артур досить різко змінився у характері. Він постійно почав приходити пізно з роботи, мотивуючи це тим, що тепер нам потрібно більше грошей.
Я, звичайно, роздулася. Тож тепер ходила у розтягнутому спортивному костюмі і навіть не могла дивитися на себе у дзеркало – відображення мені не подобалося. Логічно, що на підтримку краси мені тепер потрібно був більше фінансів. Але, на мій подив, Артур на це відповів відмовою. Через економію.
Зрозуміло, у мене з’явилися типові «капризи». Я хотіла то одного, то іншого. І знаєте, що? Це тільки в романтичних мелодрамах чоловік за першим покликом своєї дружини, яка чекає на дитину, їде на інший кінець міста за «тим самими» тістечками.
Насправді ж він перевертається на інший бік і продовжує хропіти. Зайвий букет зів’ялих троянд чи коробка цукерок були для мене як свято.
А коли на світ з’явилася Злата, все стало ще гірше. Схуднути я не схудла, тож ця проблема так і залишилася для мене актуальною.
Грошей стало ще менше, адже чоловік обіцяв, що йому ось-ось дадуть нову посаду. Та ще й до звичайної домашньої рутини додалося в рази більше справ із маленькою донечкою. Прання, приготування, вічна ходьба до супермаркету за продуктами. Де ця романтика, яка раніше так і витала у повітрі?! Адже жінка, яка народила дитину, теж потребує уваги.
Так ще й, до всього іншого, мене зрадили батьки. Природно, з появою дитини нашій сім’ї просто критично стало не вистачати місця в квартирі. Двоє дорослих людей, та ще й немовля. І все це в одній кімнаті. Ну хіба ж це нормально?
Я намагалася вмовити маму з татом переїхати на дачу. Хоча б на кілька років, поки що Златка не підросте. Але вони мені відмовили. Їм, бачите, незручно переїжджати туди взимку, коли холодно та сиро. Лише влітку, коли тепло. Але невже не можна купити обігрівач, трохи пожити сільським життям? Заради внучки ж. Не просто так.
Про свекруху зі свекром і говорити не хочу, вони одразу відповіли відмовою і на цьому тема була закрита. Так ми і живемо, в тісноті, один на одному, в однушці. Виникли перші побутові непорозуміння й суперечки. Хоча, я навіть не знаю, чи вони побутові.
Артур, наприклад, може дозволити собі кілька разів на місяць піти в п’ятницю з друзями до бару. А в мене такої можливості взагалі нема. Це дуже прикро, адже дочка наша, спільна, а сиджу з нею тільки я.
Тож скажу вам, як є. Сімейне життя – це зовсім не мед і не таке вже й щастя. Я раніше навіть не підозрювала, скільки нюансів у ньому міститься. Тому й дивилася на майбутнє крізь рожеві окуляри. Але ж у мене є подруги, у яких теж народилися діти. Так що, невже їм так само погано, як мені, але просто не подають вигляду?
Дуже хотілося б знати, як покращити свою ситуацію. Інакше я навіть не знаю. Розлучитися і знайти собі гіднішого чоловіка? Який знає, як зробити свою жінку щасливою? Чи терпіти заради дитини й бути не щасливою?
Фото – авторське, ілюстративне.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
