Після того, як я забрала до себе в Італію татову позашлюбну дочку, ніхто з рідних мене не підтримав. Єдине, що сказала мама, що тато тоді, коли зв’язався з “дояркою” – оступився, і треба про це забути. Але як можна пройти повз рідну дочку, а точніше, точну свою копію, і не запитати, як справи?
Мама з татом мають на мене велику образу, але я вважаю, що зробила правильно. Щоб там не було, а Маруся моя сестра по тату.
Мені було десять років, а сестрі вісім, коли ми всією сім’єю переїхали жити в Італію.
В той час з нашого села виїжджала дуже багато сімей, в тому числі і мамина рідна сестра.
Ми з сестрою Наталкою одразу ж пішли в школу. Було не легко, але ми зі всім справилися. Батьки багато працювали.
На даний час я сама мама. Чоловік з України, виховуємо двох синочків.
Я працюю стоматологом, чоловік має свій тату салон. Живемо ми в своєму будинку, окремо від батьків. Сестра також заміжня, виховує донечку.
Історія, про яку я хотіла б вам розказати, бере свій початок ще з України.
Мій тато працював в селі, скажемо так, при владі. На той час ще були ферми з коровами і іншим господарством.
І ось так вийшло, що одна доярка, по сумісництву наша сусідка, народила дочку (вона була заміжня, і виховувала окрім Марусі ще старшого сина).
Я була ще маленька, і не дуже розуміла, чому мама засмучена і дуже часто плакала. Це лише згодом я зрозуміла, коли побачила в сусідській дівчині Марусі точні риси свого тата.
Я розуміла, що для мами це була важка тема, але я дуже хотіла дізнатися всю правду.
Єдине, що відповіла мені мама, було те, що тато “оступився” і на світ з’явилася Маруся. Він про це дуже шкодує, але вже нічого не зміниш.
Марусю виховувала мама і її чоловік, який знав, що вона не його рідна дочка.
Тато жодного разу не згадував про свою дочку і не допомагав їй.
Бували навіть такі випадки, коли ми приїжджали до бабусі в село і зустрічали Марусю на дорозі, але окрім привітання ніхто й ніколи нічого не говорив.
Я багато говорила на цю тему з рідною сестрою, але вона просила цю історію забути, що багато часу спливло і не треба її ворушити.
Один час так і було, але після 24 лютого в моїй голові щось переключилося.
Я зв’язалася з Марусею і спитала, чи не потрібна їй допомога. Слово за словом я зрозуміла, що їй дуже важко живеться.
Вона орендувала квартиру в місті, оскільки працювала в області, а їздити кожного разу в село не вигідно. Потім взагалі роботи не стало.
Я запропонувала їй приїхати до мене в Італію. Сім’ї Маруся ще не створила.
І ви знаєте, вона ніби чекала мого запрошення. Не минуло й місяця, як Маруся з чемоданом стояла на моєму порозі.
З того часу минув вже рік. Маруся гарно підтягнула мову. Я допомогла їй працевлаштуватися.
Але мама з татом і сестра мене не розуміють. Вони, а особливо тато, жодного разу не намагався з нею зустрітися.
Я можу зрозуміти маму, а ось тата і сестру – ні.
Ми рідні люди. Так, тато наробив в молодості різного, але через це не мають страждати діти.
Я дуже хочу, щоб одного дня ми всі разом зустрілися за одним столом.
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
