Сама я з Прикарпаття. Життя в нашому райцентрі ніколи не було легким, роботи нормальної не було. А двоє дітей хотіли їсти, вдягатися, мати сучасні іграшки. От і наполягла тоді моя ще жива свекруха, аби я лишала їх з чоловіком і дітьми господарювати і їхала заробляти гроші в Італію. Це був 2000 рік.
В Італію я потрапила, коли жити дійсно стало зовсім нестерпно. За освітою я вихователька, але не пропрацювала за фахом жодного дня.
Після розпаду Радянського Союзу дитячі садки по всій країні і в нашій місцевості закривали масово, місць не було. Роботу ніхто не міг знайти, чоловік почав пити, а в нас росли двоє дітей.
Пострибала кілька років я то там то там на підробітках, вирішила послухати чоловікову матір – поїхати до Італії, заробити гроші хоча б на пристойне житло та найкраще життя для дітей. Мови я не знала.
Знайомих у мене тоді в цій теплій, красивій, але чужій для мене країні не було. Стільки років минуло, а я досі здригаюся, згадуючи ті часи. Так важко було, що навіть хотілося вити – так додому хотілося, я так часто плакала, але терпіла заради діток.
Одного разу сеньйора, у якої я жила і працювала нянею для її сина, запитала: “У тебе весь одяг чорний і взуття, це твій улюблений колір?”
І невтямки було багатій італійці, що в мене іншого взуття не було, дві пари і обидві чорні, щоб до всього підходила. А в нас так і купували, щоби одне, але щоб до всього підходило. одяг теж чорний, бо практичний. І до взуття пасує…
Як мені тоді було соромно за свою злидні!
Але ті часи минули. Я їхала на кілька років, заробити на квартири дітям і собі, а лишилася на два десятиліття, вже є громадянство, офіційно працюю вже понад десять років, об’їздила весь світ. Ні про що не шкодую.
З чоловіком, звичайно, розійшлися, стали чужі. Квартиру дочці купила, а син відмовився, сам собі на житло заробив, а я йому з машиною допомогла.
У мене хороші діти. Нічого з мене не вимагали ніколи, вдячні мені за свою досить забезпечену юність. Яза своїм бажанням допомагаю їм іноді, дарую щось хороше чотирьом онукам. Обом мамам – свекрусі і своїй – я оплачувала доглядальниць в Україні, щоб не звалювати цю турботу на дітей.
Можу сказати, що моє життя склалося. Маю нормальне на свій вік здоров’я, працюю, подорожую, є коханий чоловік в Італії, з яким ми добре проводимо час.
Але від останньої поїздки додому на ці Новорічні свята мені стало дуже сумно. Ні, з рідними все добре, іти працюють, онуки ростуть. Дала всім трохи грошей на подарунки, сама відвідала потрібних мені спеціалістів у франківську.
Але в цілому – сумно. Прикро й гірко за умови життя українців, за втрати, біль. За те, як люди у нас звикли мовчати, терпіти погану владу і її свавілля.
Але час я з рідними провела чудово, відсвяткували свята у наших рідних звичних традиціях. І я вірю у вільне й мирне майбутнє України, у її відродження й процвітання. Адже тут живуть мої діти й онуки, тут, зрештою, і мій справжній дім.
Автор – пані Олена.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
