Я народилася, виросла й живу в селі на Чернігівщині. Нас у батьків двоє дітей, дві дочки – я і моя сестра Іванка, на три роки менша. Змалечку нас привчали до роботи, адже батьки тримали велике господарство, навіть коней. Батьки орендували землю і вирощували картоплю на продаж, тримали три корівки, кіз, кроликів, свиней і птицю.
Все у нас завжди було своє, але працювати мамі з татом, та й нам з сестрою, доводилося тяжко. Пам’ятаю, четверта ранку – а мама вже доїть корівок і двох кіз, батько порає свиней. Ми перед школою хату прибираємо і сніданок на всіх з сестрою готуємо. Потім мама на роботу в сусіднє село в сільраду, а тато – в поле.
Після роботи – худоба, город, сад. Але якось так батьки це все з любов’ю робили, і ввечері знаходили час почитати нам казку, прогулятися нашим великим садом, розпалити в дворі у теплу пору року багаття, спекти на ньому картоплі, кукурудзи, сала.
Батько багато майстрував для нас іграшок, сопілок, свищиків, а мама обожнювала квіти – наше подвір’я було просто як квітковий віночок! Ми часто вечора ми співали, вишивали з Іванкою і мамою, дивилися всі разом біля телевізора довгождану серію “Дикої рози”.
Але я не дивуюся, якщо чесно, як вони все встигали, бо й сама така. Я залишилася жити в селі у батьківському домі, вийшла заміж за місцевого хлопця. Мій Микола з багатодітної родини, тому жити прийшов до нас і ми з ним продовжуємо всі справи моїх батьків, які вже полинули на небеса.
Нам вже трохи за сорок, маємо двох дітей студентів, син вступив у військовий виш минулого року, донечка закінчує навчання на лікаря в столиці. Ми з чоловіком. як і мої батьки, орендуємо землю під картоплю і кукурудзу, у нас кілька полів. Дома тримаємо хазяйство – з того й живемо, дітям допомагаєм.
Життя в селі – це нелегка щодення праця, іноді падаєш від втоми, але я це все любила й люблю, це моє життя, іншого я ніколи не хотіла.
А от сестра моя виросла іншою. Вона. ледь виповнилося 18, втекла у місто, спочатку в Чернігів, а потім і в Київ. Додому їздила рідко. Вийшла заміж раз, потім вдруге. Живе в другому шлюбі, працює десь і рекламі, а чоловік у неї займається вікнами-дверима. У Іванки теж двоє дітей, донечки, одна підліток, меншій, від другого чоловіка, чотири роки.
Щороку восени моя сестра згадує дорогу з Києва до рідного села. Навіщо купувати на зиму картоплю, моркву, буряк, цибулю, часник, якщо в селі є я? А ще можна завжди взяти яблук, винограду, яєць, качку, бройлера, свіжого молока, сметани, сироватки.
Сестра в мене, як я вже сказала, міська, але ми їй і її родині завжди раді, хоч допомагати вони ніколи не їздять. Приїздять, зазвичай, всього на день: поспілкуватися, місце останнього спочинку батьків відвідати, набрати продуктів, трохи за столом посидіти – й тікають на ніч у свої міські умови.
Хоча у нас всі зручності давно в будинку, кімнат вистачає, але Іванна завжди рветься в місто, я вже навіть не пропоную лишитися.
Три дні тому приїхали вони до нас в черговий раз, попередивши про візит заздалегідь. Я, звичайно, приготувалася, на стіл всього наготувала – борщ, картоплю, курку з яблуками, компот, салатики, голубці й котлетки, пиріжків в напекла. Приготували з чоловіком і гостинці Іванні з собою – пару сіток картоплі, по сітці буряка, цибулі, моркви, фрукти і молочку, качку й курку, яєць.
І ось сидимо всі разом за столом, обідаємо, і Іванна починає таке говорити, що мені аж погано стало. Каже:
– От навіщо вам все це? Діти виросли, для кого ви спину гнете? У місті це все копійки коштує! Ви, щоб заробити ті нещасні сорок тисяч гривень, тону картоплі маєте виростити й віддати майже задарма, скільки здоров’я покласти! А я такі ж гроші і навіть більше за місяць заробляю, сидячи перед комп’ютером!
Іванна замовкла на кілька секунд, а потім продовжила, звертаючись до мене:
– Поживи для себе на старість хоч трохи, Оленко! Ну не варте воно того! Продавай це все, свиней цих, корів, будинок – ви на ці гроші добру квартиру біля нас придбаєте. ми допоможемо гарний варіант підібрати!
Я далі слухати не стала, обірвала сестру, сказала, шо вона не розуміє, що говорить. Як продати? Та це все життя наших батьків і моє! Мої рідні стіни, земля, город і сад, мамині квітники, зроблена татовими руками альтанка. Якщо їй все це не дороге – то я інша! І наші гроші ми з чоловіком заробляємо тяжкою працею, але по-іншому і не вміємо.
Так, ми віддаємо картоплю дуже дешево, бо у самих їздити продавати в міста немає часу й можливості. Ми здаємо по гривні за літр молоко, хоча в місті воно коштує захмарні гроші. Ми здаємо також яблука, кукурудзу – все це прикро, що праця людей в селі так дешево коштує, але ми все одно ні на що інше не готові проміняти своє життя, бо це все, зо навколо нас – части нас самих.
Сестра поїхала, а залишилася розгублена й збентежена. Через усе це, що сестра наговорила за столом, я третій день в сльозах. Не знаю, як спілкуватися далі з Іванною. Чоловік каже, щоб я не сприймала близько до душі, але як, скажіть? Як можна бути такою черствою й цинічною, як моя сестра? І в кого вона така вдалася?
Одне добре – що батьки вже в засвітах і не чули цих її слів, які для мене – наче цвяхи в душу. Дякую, що прочитали, вислухали.
Всім бажаю добра, миру й Перемоги!
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.