Рано вранці прокинулася баба Рузя. Сьогодні за нею дочка з міста приїде, до себе забере. Слабка стала баба, ноги болять, часто падає, немає сил воду і дрова в будинок носити, доньці набридло по вихідним приїжджати, щоб допомогти, вона відпочити хоче після робочого тижня, а в селі завжди роботи не початий край.
Баба Рузя грубку затопила, чай скип’ятила, але пити не змогла, сльози душили її. Тут кожен куточок рідний, нікому не заважає, а що в квартирі робити, тільки набридати всім своєю присутністю.
Із шафи дістала старенький вузлик, вона давно вже зібрала одяг, в якому поховати її потрібно, туди ж поклала свій новий халат, шкарпетки вовняні. Дочка заборонила брати “мотлох” з дому, сказала, що купить все, що потрібно, а барахло все нехай тут залишається.
Баба Рузя місця собі не знаходила, поправила покривало на своєму ліжку, підлогу замела, чай вилила з кухля, помила і знову на стіл поставила, в грубку дров підклала. Задихалася вона вдома, душа боліла.
Взувши валянки з калошами, желетку овчинну накинувши, пішла на вулицю, на лавочці посидіти. Постійно бабуся валянки носила, в них ноги не мерзли і взувати зручно.
Сіла баба Рузя біля будинку на лавочці, і зітхнула. Більше п’ятдесяти років тут прожила, все життя перед очима. Зняла хустку з голови, щоб витирати сльози, які залили зморшкувате обличчя. Волосся в неї довге, згорнене в маленьку гульку з коси, і нічого що сиве-сивісіньке, труднощів теж в житті вистачало, працювала дояркою в колгоспі, в дома господарство велике, у вільний час час в ліс – дрова заготовити, влітку і восени по гриби та по ягоди. Ось і все: тепер нічого не треба, сиди вдома.
Згадала, як чоловік її зо світу пішов. Уже сім років пройшло, а ніби вчора було. Прийшов її Іванко осіннім вечором після роботи, город вирішив переорати. Сів спочити на травичку, впав. Вона попити йому водички несла, бачить Іван її лежить, горнятко з водою так і випало з рук, стала трясти чоловіка, кричала, але він так і не прийшов до тями. Як вона просила, щоб чоловік і її забрав з собою, а не виходить туди піти. Хотілося б в своєму будинку заснути назавжди, але ж все в Божих руках.
Притихла. Стала згадувати про щасливі часи, коли з чоловіком все разом робили, він жартувати любив, сміялися, ніяка робота не в тягар. Самі баню побудували, сарай для дров. Іван навіть білизна взимку допомагав полоскати в крижаній воді з колодязя, вішали сушити на мотузці в саду, білизна моментально костяніла, пахла морозною свіжістю. Згадала, як діти допомагали, потім онуки, поки були маленькими, любили гостювати в селі.
З сусідами часто сварилися через дрібниці: то корова з чужої ванни поп’є, а господиня не віджене, то місце на полях, відведених для сінокосу, не поділили, то кіт сусідський курчати з’їсть, то курка чужа в город пробереться. Посваряться, але потім швидко забували, допомагали один одному. Як же швидко життя пролетіло, немає тепер сусідів, внуки не хочуть в глухе село їхати, діти своїми справами зайняті, навіть зателефонувати часу немає, а їздити і тим більше не хочуть.
Баба Рузя згадала, що шкарпетки для дочки не встигла дов’язати, вони на серванті лежать, ось поїхала б, і не взяла б подарунок для рідної людини. Вернулась старенька знову до хати. Включила свій старенький телевізор, стала шкарпетку дов’язувати, менше половини залишилося, а один вже готовий. За справою час швидко пролітає.
На стінах висіли портрети баби Рузі, її чоловіка і дітей. Навіщо вони тут залишатися будуть, подумала старенька, приїде дочка, попрошу, щоб зняла, з собою візьмемо. Як же шкода було будинок залишати, адже живи тут так живи, може дозволить дочка залишитися ще хоч на тиждень, хороша думка осінила бабусю. Навіть їсти захотілося, вирішила чай попити, чайник на грубці стояв, не встиг ще охолонути, батон був черствуватий, але їсти можна, варення яблучне з буфету дістала, дві цукерки ще залишилися. Не встигла сісти за стіл, двері відчинилися, донька з зятем зайшли.
Баба Рузя запропонувала разом чай попити, але дочка сказала, що немає у них часу розсиджуватися тут. Старенька наважилася сказати, що хотіла б ще тиждень вдома пожити. Це рішення розлютило Галину, яка і слухати цього не хотіла, вона сказала, що не збирається кататися туди-сюди, бензин даремно витрачати і машину розбивати по поганій дорозі.
Баба Рузя заметушилася, ходила по будинку, не могла згадати, що взяти збиралася, дочка стала квапити, адже сказано, щоб нічого не брала. Бабуся вузлик свій до себе притиснула, добре, що шкарпетки помітила, теж захопила.
Попросила всіх сісти перед дорогою, а сама тільки й думала, як би подовше в будинку своєму побути.
– Ну все, вистачить час витрачати, їдемо додому, там і чай поп’ємо і посидимо, скомандувала дочка.
Очі баби Рузі оглядали будинок, так хотілося запам’ятати кожен куточок. Ледве стримуючи сльози, баба Рузя вимкнула телевізор, перевірила, чи скрізь світло відключила і повільно пішла на вулицю, до вхідних дверей паличку підставила, нехай замість замку служить. Якщо прийде хто, що б двері не ламав, вікна не вибивав, нехай заходить, бере, якщо що потрібно.
Дочка знову поквапила мати, допомогла сісти в машину, зачинила двері і сказала чоловікові їхати повільніше, по такій дорозі потрібно акуратно пересуватися. Баба Рузя все на будинок свій дивилася, поки він виднівся.
Через три тижні баби Рузі не стало…
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
