В п’ятницю нас відпустили з роботи швидше. Син до шостої в садочку. Я прийшла додому з двома великими пакетами продуктів, щоб наготувати на всі вихідні їжі. Та спершу вирішила прибрати в квартирі, оскільки в суботу син захоче моєї уваги. Володя зайшов з “пінним” в руках. Його не хвилювало нічого. Того ж вечора я прийняла важливе рішення. Точніше, за мене його прийняв синок.
Я довго думала, подавати на розлучення чи ні. Мені було шкода 5-річного сина, який зростатиме у неповноцінній сім’ї. Але кохання минуло… Володя чіплявся до мене постійно. Його увага до мене звелася нанівець. Я була ніби його рабинею та служницею, а не партнером у житті.
Лінощам Володі та егоїзму не було меж. Чоловік навіть у сад за сином сходити не хотів. У свій вихідний він відлежувався цілий день на дивані, а я після роботи бралася за збирання та приготування. А раніше якийсь помічник був! Багато чого не згадати, але я розуміла, що наш корабель тягне на дно.
Незабаром Володя почав показувати свої ревнощі. Я не давала приводу, адже про чоловіків і не думала. Проте чоловікові скрізь бачились зради. Я роками думала, піти чи лишитися.
У матеріальному плані я не була від Володі залежною, адже добре заробляла. Що стосується побуту, то без нього мені стало легше, тому що я постійно підлаштовувалась і прогиналася. Із сином він не спілкувався і не спілкується. Його дратує, що дитина потребує уваги та хоче гратись.
Постійні “бурі” в хаті. Сльози та недоспані через це ночі. Як можна було так жити? Але я мовчала заради сина. Але одного разу я вирішила, що треба йти, інакше далі буде гірше. Я раптом усвідомила, що в мене ще буде можливість зустріти хорошого чоловіка та змінити своє життя на краще.
Я втомилася тішити себе сподіваннями, що Володя зміниться. Мама твердить, що я вчинила безглуздо – треба було мовчати заради дитини. Але мій син і допоміг мені прийняти рішення:
– Мамо, краще жити без тата, ніж плакати щодня.
Син вирішив мою проблему. Володя, звичайно, просив прощення і благав повернутися, але я не мала жодного бажання давати йому другий шанс. Я все продумала до дрібниць, адже давно думала про розлучення. Чоловік досі не вірить у мої серйозні наміри і чекає на повернення. Наївний.
Нам із сином добре разом. Я помітила, що він став спокійнішим. Я теж перестала дратуватися через дрібниці, тому все на краще. Ми не пропадемо. У мене є такий радник та захисник, що соромно опускати руки.
Чи не так?
Фото ілюстративне
