У нашої вчительки був день народження. Батьківський комітет класу вирішив, що подарунок, зроблений руками учнів, буде найціннішим.
Вирішили намалювати клас, кожен учень малював себе сам, а вчителі намалювали ті учні, які вміли малювати краще за інших.
Вчителю подарували плакат та квіти. Все було начебто ідеально, такий подарунок вчитель запам’ятає назавжди і пам’ять учнів залишиться теж назавжди.
Але вчителька так не думала. Коли подарунок було урочисто вручено, реакція вчительки була не тією, що очікувалося. Ні усмішки, ні сліз радості.
Навпаки, на обличчі вчительки було своєрідне розчарування у подарунку. навіть мова вчительки була менш щирою:
– Ой, дякую! Приємно.
Після нас було чаювання, вчителька майже весь час сиділа мовчки і ніби була розчарована.
– Ви чого сумуєте? Вам не сподобався подарунок?
– Що ви! Чудовий подарунок! Мені ніхто ще такого не дарували.
“Ви можете повісити його на стенд і милуватися” – сказали деякі батьки після чаювання, коли вже збиралися йти з дітьми додому.
– Так. Можна й повісити!
Звичайно, ватман не вивішений досі. Невідомо навіть, може, вона його викинула давно. І через пару років, діти запитати про подарунок.
– Маріє Іванівно, а ви пам’ятаєте наш подарунок-малюнок? Куди ви його повісили?
– Ой, хлопці, він у мене на дачі.
– Милуєтеся?
– Звичайно!
Я чомусь впевнена, що плаката або вже немає, або він лежить зім’ятий десь на горищі. Ось не знаю чому, але саме так я й припускаю. Не здивуюся, якщо маю рацію.
Я впевнена, що вчитель залишилася незадоволеною подарунком, адже реакція була далеко не найщирішою, плакат вона не вивісила і навіть не подякувала жодному разу після цього.
Фото – авторське, ілюстративне.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
