Понад п’ятнадцять років живу та працюю в Польщі. Тут зустрілася із чоловіком. Ми з Томеком разом майже десять років. Ростимо двох дітей. Квартиру винаймаємо, але літом плануємо придбати в кредит своє житло.
До російського вторгнення ми часто приїжджали до України. А тепер самі розумієте. Але там, удома, мама, їй 74 роки, і брат від першого маминого шлюбу.
Донедавна все йшло добре. Брат працював, мама на пенсії, сама поралася з домашнім господарством. Я їм допомагала та допомагаю матеріально.
А наприкінці минулого року брат занедужав і повністю не відновився. Його виходили, але сили та здоров’я вже не ті. А у мами через переживання теж самопочуття дуже погіршилося, зокрема й зір, і ледве пересувається.
Хоча все це могло розпочатись і раніше. Знаєте, як у селі: до лікарів звертаються, коли вже зовсім погано. Мама почала стала говорити про будинок для людей похилого віку. Кожна така розмова з нею – це її та мої сльози.
Тут ми з Томашем живемо біля Кракова, є гарний будинок для літніх людей. Чоловік запропонував: нехай мама поживе трохи там, таки догляд, лікування, ми поруч. А потім давай купимо не квартиру, а будинок із садом і заберемо маму до себе. Але для цього мамин будинок в Україні продамо.
Мама і я згодні. А брат незадоволений, що лишається в цьому випадку без спадщини. Рветься душа на частини. І як вчинити? Що ж робити?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.