Я працювала в сільраді, але у якийсь момент, наприкінці 90-х, гроші бюджетникам зовсім перестали платити і тоді я подалася в Іспанію на заробітки, мої двоє дітей були вже майже дорослими і чекали від мене допомоги з власим житлом. На той час я вже лишилася вдовою. Та ще й захворіла моя молодша сестра, і мені потрібні були гроші на її лікування. У мами їх не було.
Спочатку працювала кухарем у ресторанчику під Барселоною, його господарі допомогли мені легалізуватися і дали рекомендацію.
Потім підвернулася вакансія хатньої робітниці в одній багатій сім’ї. Мені запропонували працювати на кухні, доглядати дітей, а в цій родині було четверо синів, і гладити одяг.
Будинок їхній був розташований в одному з найбагатших кварталів іспанської столиці. У тому районі було два десятки розкішних садиб, у кожній – надійна охорона, і щоб потрапити на територію цього комплексу треба було пройти через контрольно-пропускний пункт.
Більшість часу я проводила на кухні з дітьми, і не озиралася на всі боки. Я звикла на батьківщині у себе в селі готувати борщі-вареники, а тут довелося освоювати нові рецепти.
Господар обожнював італійську кухню – піцу, пасту, рис із морепродуктами. До нас навіть спеціально приїжджав кухар, щоб навчити мене готувати піцу, яка йому найбільше подобається. Його дітям я ще готувала м’ясо чи рибу, котлетки різні.
А ще вони дуже полюбили мій борщ і гороховий суп на реберцях, просту смажену картоплю з цибулькою.
За роки у цій родині я прив’язалася до дітей. вони стали мені як рідні. Не маючи можливості віддавати все материнське кохання своїй дітям, що залишилися в Україні, я з особливою турботою пестувала маленьких іспанців. Вони дуже добрі діти. Мені не вистачало їх спочатку, коли я повернулася додому, – так звикла до них.
На батьківщину я повернулася через свою родину. справа в тому, що в один з приїздів додому я зустріла гідного чоловіка, який почекав мене кілька років, поки я заробляла гроші.
Ми з Віктором збудували будинок, зараз тримаємо теплиці. Я можу будь-якої миті поїхати до Іспанії, документи у мене дійсні. Коли почалося вторгнення, іспанська родина запрошувала мене до них. Але я не змогла поїхати, бо мене вдома дуже багато тримає: чоловік, мама, онучка недавно народилася, наш тепличний бізнес.
Обом своїм дітям я не купила житло, але допомогла з весіллями й машинами. Ось така моя життєва й заробітчанська історія. І все у нас всіх добре, але хочеться тільки одного – миру в Україні.
Автор – пані Олена.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
