Я виїхала в Італію задовго до вторгнення. заробляти гроші, доглядаючи стареньких італійців. Коли рф напала на мою батьківщину, я пропонувала всім їхати до мене, але моя українська рідня відмовилася. Сказали, що у Чернівцях досить спокійно, що оселі їхні цілі.
І ось місяць тому синьйор Паоло, у якого я працювала, запропонував мені стати його дружиною. Я погодилася, але реакція дітей мене просто приголомшила. Та про все – по порядку.
Знаєте, Італія – вона різна. Більше того, самі італійці можуть до хрипоти в голосі розповідати іноземцям про те, що ось вони справжні італійці, а от ті, в селі за кілька кілометрів, взагалі непорозуміння якесь. Хоча потім виявиться, що вони один одного родичі. Ось такий темперамент. Зате до батьків ставляться з належною повагою, цього вже в них точно не відібрати.
Коли я вперше задумалася про переїзд до іншої країни, мої діти були вже дорослі, але, на мою думку, ще не могли стояти на ногах самостійно. Старшій дочці Уляні було 22 роки, сину Сергію – 19. Це тепер я знаю, що у світі такий вік вважається цілком собі нормальним для самостійного життя. А тоді в Україні я думала, що вони ще зовсім діти.
Мій чоловік пішов із життя у 48 років. Хвороба. Я була молодша за нього на 2 роки і зовсім не знала, що ж мені тепер робити, як жити й крутитися далі. Двоє дітей, будинок і навіть автомобіль. Але без чоловіка в домі це все мені здавалося настільки складно, що хотілося просто обійняти голову руками та плакати.
У мене настав такий стан, що не хотілося ні їсти, ні виходити надвір. Я скинула близько 15 кілограмів, хоча від народження завжди була кругленька.
Допомогли подруги та діти. У нас в оточенні не прийнято було працювати з психологами, та й у тому стані спілкуватися зі сторонньою людиною на такі особисті теми, зізнаюся, я просто не змогла б. Тож близьке коло і стало моєю опорою.
Син із донькою взяли на себе побут у нашій квартирі. А дівчата, з якими я вже давно була знайома, приходили до мене і якось намагалися розмовляти, ділилися історіями про своє життя, підтримували та втішали.
Через рік або близько того я вже остаточно оговталася і навіть влаштувалася на якусь роботу на півставки. Накопичених заздалегідь грошей вистачило, щоб не позичати і не продавати нічого з майна.
А потім одна з моїх подруг повідомила, що збирається їхати в Італію, працюватиме доглядальницею. І Люба почала активно мене запрошувати поїхати з нею. За її словами, робота, звісно, не легка. Натомість платять добре. Мовляв, що мене тримає, якщо діти дорослі і їм би взагалі стала в нагоді квартира, поки я буду у від’їзді. А там, може статися, і я грішми допоможу.
Але ці розмови закінчилися нічим: я не погодилася, а подруга сама не змогла зібрати всі потрібні документи. Плюс у її доньки ще й весілля відбулося.
Але за три роки Люба зібралася з силами вдруге, і тоді я вже сама її підтримала. Грошей не вистачало, і поїздка жити й працювати в іншу країну здавалася логічним кроком. Все пройшло вдало, і зовсім скоро ми вже винаймали невелику квартирку на двох, при цьому ледве володіючи мовою.
Але я вірила, що спілкування з носіями мови допоможе мені краще за куплений кишеньковий словник. Так воно й вийшло. Але взагалі я б порадила тим, хто тільки збирається їхати до чужої країни, все таки хоч трохи повчити мову, хоча б мати мінімальний словарний запас – буде набагато легше.
Тоді я зовсім нічого не знала про італійців. Я потрапила в сім’ю, де моя робота полягала у догляді за одним старим синьйором. Він жив із дітьми у великому приватному будинку. Тільки вони мешкали в одному його крилі, а Паоло – в іншому. Милий добрий чоловік.
Мій підопічний виявився хоча і у віці, але абсолютно при своєму розумі. Навчав мене італійською мови, розповідав про свою молодість. Навіть читав якісь вірші з пам’яті. Його діти, хоч і дбали про нього, але частіше були зайняті своїми турботами, тому через якісь два роки ми стали справжніми друзями.
А потім моя дочка оголосила про те, що хоче виходити заміж. Тож я, незважаючи на всі протести сім’ї, в якій працювала, мала летіти на якийсь час додому. Паоло навіть хотів полетіти зі мною, так він не хотів чекати тиждень розставання. Я, звичайно, тоді йому відмовила і полетіла сама. Ми чудово відсвяткували весілля дочки, а потім я повернулася.
А ще через кілька років на мене чекала одна дуже важлива новина: порадившись із дітьми, Паоло вирішив зробити мені пропозицію. Шлюб, але, як це називається, фіктивний. Він чудовий чоловік. Але жодних почуттів, окрім дружніх, до людини далеко за 70 я, само собою, відчувати не могла.
Але такий крок дав би мені величезну кількість привілеїв, громадянство та фінансову незалежність. Того дня я лише подивилася на Паоло круглими очима. Тоді я дізналася набагато більше про італійців.
Але час минав, і я, добре поміркувавши, зробила для себе певні висновки. А чому б і ні, якщо я нічого не втрачаю, навіть більше того, будучи на правах дружини свого італійського друга, сама перестану бути доглядальницею? Для цього знайдеться інша людина. Але це не завадить нам продовжувати спілкуватися та мило проводити час.
Крім того, його рідним я теж подобаюся. Повноцінною частиною їхньої родини я, звичайно, стати не встигла. Але жодного негативу за цей час я ні від них, ні від Паоло не відчула. Так і вийшло, що я вийшла заміж вдруге.
Однак мої діти поставилися до цього дуже негативно. Незважаючи на всі мої докази, вони нічого навіть чути не хотіли про моє весілля. Хоча обоє вже дорослі, мають розуміти ситуацію.
Наше спілкування з сином і дочкою зводилося до того, що ми ділилися новинами, але щойно мова заходила про мого нового, нехай і фіктивного, чоловіка – щоразу розмова припинялася. Прийняти це вони категорично не хочуть.
Тепер ось син захотів одружитися, і я цьому дуже рада. Але виникла нова проблема. Звичайно, мені потрібно буде приїхати до нього на весілля, познайомитися з невісткою, побути з сім’єю. Але мій чоловік зовсім не хоче відпускати мене саму. Каже, що він дуже хотів би познайомитися з моїми дітьми, побачити країну.
І я сама б не проти. Але мої діти категорично не погоджуються. А син каже, що навіть руки своєму «вітчиму» не подасть.
Напевно, зі сторони все це смішно. Але для мене це дуже тривожне питання. Що робити в такій ситуації, якщо час потихеньку спливає, а вирішувати щось же треба. Але як вчинити? Я зовсім не знаю.
Фото – авторське, ілюстративне.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
