Я з сином в Х’юстоні, а сама з Харкова. Опинилися ми тут в квітні цього року зі зрозумілих причин, виїхати фінансово допомогли далекі родичі з Америки, дякувати їм.
Отже, Х’юстон. Перші тижні прострації і дезорієнтації, неймовірної туги і бажання повернутися. Але тепер ми трохи оговталися і хочу трохи розповісти про це місто.
Без власного транспорту тут дуже складно обійтися, машина – просто необхідна річ. Щоб взяти машину в прокаті, достатньо заповнити коротку форму і передати її разом із правами (українськими, з ім’ям та прізвищем, кредитну картку – і за кілька хвилин ви отримуєте ключі. Повернення ще простіше – просто віддаєте ключі від машини або кидаєте в спеціальну скриньку.
В місті розповсюджені багатоповерхові паркування, до 10 поверхів, де запросто можна заблукати. Я так і зробила першого ж дня, заїхавши на контрактне паркування, а потім довго шукала виїзд звідти.
Американський «трафік джем» не йде в жодне порівняння з українськими пробками – зазвичай машини їдуть у щільному потоці, і середня швидкість падає десь близько 65 км/год.
У місті розвинена система автомагістралей, які не лише з’єднують міста, а й перетинають місто у різних напрямках. Фактично з будь-якої точки можна за 5-10 хвилин вискочити на автомагістраль і далі рухатися без зупинок та світлофорів хоч через усю країну. Звичайно ж, приємно здивувала якість дорожнього покриття, а також те, що всюди будують нові дороги, смуги чи розв’язки.
Дивно, але фактично повністю відсутні пішоходи. Якщо в невеликому фінансовому центрі міста ще можна побачити пішоходів, то поза його межами фактично ніхто не ходить пішки, навіть у магазин за рогом!
Громадським транспортом у Х’юстоні переважно користуються найбідніші версти населення. І в машині теж не прийнято їздити по кілька людей – у кожного в сім’ї має бути машина, навіть у дітей років із п’ятнадцяти.
Поза межами фінансового центру міста не побачиш хмарочоси, а більшість будинків одноповерхові.
Напевно, найбільша проблема для мене була після переїзду – втрата звичного кола спілкування. Друзі, родичі, однокласники, сусіди по сходовій клітці – все це залишилося далеко, і навіть наявність відео-спілкування не дуже допомогає. Ми вже зазнали це на собі за кілька років до переїзду до США, коли змінили маленький райцентр на Харків.
Звичайно, через деякий час починає формуватися нове коло спілкування, хоча це набагато важче, ніж знайомитися у пісочниці у дошкільному віці. Я і син тут спілкуємося переважно з нашими, з діаспори, і це дійсно рятує.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
