Я виростила дочку сама, чоловіка раптово не стало через два роки після нашого одруження. Я й сама єдина пізня дитина у мами і тата, тому на мої плечі навалилися і турбота про власну донечку і згодом догляд за батьками. Заробляла я бібліотекаром дуже мало, але піти ще на якусь другу роботу я не мала можливості, адже всім моїм близьким була потрібна моя турбота.
Так ми й перебивалися якось все життя з моєї мізерної зарплати і пенсій батьків. Зараз я й сама вже пенсіонерка, у мене лишилася лиш старенька мама і 26-річна дочка Злата.
Злата вищої освіти не отримала, бо у нас не було таких фінансових можливостей. Працює дочка у звичайному магазині касиром, жила ще недавно зі мною.
Зараз же Злата вийшла заміж. Рік тому їй зустрівся хороший хлопець, Максим. Вони по зустрічалися, перевірили свої почуття й вирішили побратися. Я звичайно, проти не була, зять мені симпатична й приємна людина. Та я їм одразу сказала, що з весіллям допомогти не зможу, так само як і з житлом.
Розумієте, у мене пенсія – чотири з половиною тисячі гривень, у мами – майже шість. Але й цього нам ледве вистачає нам обом на ліки, харчування, дешевий одяг іноді і комунальні. Ніяких грошових відкладень і збережень у мене, ясна річ нема, відірвати від пенсій велику суму я теж не можу.
Тому я чесно сказала Златі, що допомогти з весіллям не можу і, щиро кажучи, взагалі вважаю, що зараз не час для гулянь, а найкраще на мою думку – просто тихо розписатися. На скільки я розумію, моя дочка теж була не проти вийти заміж саме так, як я кажу.
Але там не погодилися свати. Вони вирішили, що весіллю бути, замовили урочисту церемонію розпису і кафе. На свої гроші, як сказала мені Злата, вони з Максимом купили собі вбрання – весільну сукню й костюм, а всі решту витрат, зокрема фотографа, тамаду й кафе взяли на себе батьки нареченого.
Весілля в дітей вийшло не велике, на 40, але визнаю – гарне. Мені воно, до речі, влетіло в копієчку – довелося як не крути купити собі не дорогу нову сукню і чоботи, сходити в перукарню й на манікюр. В конверт на подарунок молодим я поклала 1000 гривень, підписала, що це від мене.
І все б добре, але після цього весілля стало зрозуміло: зі своїми сватами я ніколи спілкуватися не буду, це ж вже зрозуміло. Мені до сліз прикро, але нічого не вдієш. Я одразу говорила, що на весілля грошей не маю, це вони хотіли – от і оплатили. Тисяча, яку я подарувала молодим, для мене й так великі гроші при пенсії 4500 гривень.
Напевно, мати Максима сама перерахувала ще під час свята подаровані молодятам гроші, і мі подарунок їй не сподобався. Бо сваха Василина після застілля підійшла і все мені висловила все своє невдоволення.
Вона, мовляв, думала, що я маю совість і запропоную їм віддати хоч третину грошей за все це свято, або хоча б подарую молодим пристойну суму. А за тисячу зараз, мовляв, навіть вечерю нормальну не купиш. Сказала, що не уявляє, як так можна дочку заміж видавати, як оце я, взагалі без приданого, без подарунку навіть.
Неу являєте, як мені гірко все це було чути! Але я мовчала, бо що могла сказати? Про свій сумний фінансовий стан я говорила Златі й Максиму, що мені знову срамитися?
Для себе я вирішила, що з мене досить такого злиденного життя. Поки що я не можу нічого змінити, поки доглядаю маму, але у майбутньому я неодмінно маю щось вигадати, десь заробити, аби вилізти хоч на старості з бідності і пожити для себе. От тільки як це зробити – я не уявляю, тому буду вдячна за будь-які ідеї і поради!
Автор – Олена К.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.