fbpx
Breaking News
Cпрoбуйте цю кpуту ідeю! Вcе дуже прoсто, a чaсу витpатите в два, а тo і в тpи рази менше. Чоловік і діти розхапали їх за 10 хв, охoлонути навiть не вcтигли!
Катя з малюком приїхали в рідну домівку. Вона так хотіла батьківського тепла і підтримки, а замість цього з порога почула слова мами: “Це ти погана дружина, скажи спасибі, що він тебе таку взагалі взяв! Прuнuжував і зраджував? Ну і що, жінка на те і жінка, щоб терпіти! Кому ти тепер будеш потрібна одна з дитиною?”
Цi три інгредієнти перeтворюють сaлат на неймовірну смакоту! Готую вже вдруге за тиждень!
– Іди і зроби чоловікові сніданок! – вимагала мама о третій годині ночі. – Проведеш, і далі лягай! – А я так не вмію. Прокинулася – і все, більше не засну. І сам Влад – НЕ ляля маленька, а батько сімейства. – Як не будеш годувати ти – він почне перетравлювати сніданок у іншої жінки! Я тобі, дуpeпа, допомогти хочу! Допомогла – тепер про розлучення думаю
Через рік Марина вже успішно вийшла заміж. А потім один за іншим у Лілі з’явилося троє братів. Але, вона навіть не здогадувалася про їх існування, як і вони про те, що у них є старша сестра. Роки йшли, сини Марини виросли і почали облаштовувати своє особисте життя. І ось почався якийсь злuй рoк дoлі
життєві історії
Я часто бачив бабусю та її собаку. Старенька продавала речі, не прості речі вона продавала, а життя своє

На вулиці ,,Весняній” часто зустрічалася мені бабуся і її собаку. Вони сиділи в невеликому закутку між аптекою і книжковим магазином.

Старенька, маленька, худа, в порваному пальті, вона сиділа там в будь-яку погоду. У дощ, спекотний літній день і морозний вечір.

Сиділа тихо, не вигукуючи і не піднімаючи голови, а поруч з нею, на асфальті, було розстелено невелике ватяну ковдру, з лежачими на ньому речами.

На колінах бабусі завжди сиділа собака, стара дворняжка, яка думала про щось своє і слабо мружилася, коли господиня вирішувала почухати її за вушком.

Старенька нікого не зазивала, лише посміхалася і дивилася підсліпуватим поглядом на перехожих, які вирішили зупинитися біля її нехитрих товарів. Я часто проходив повз неї, не затримуючись, а в цей день ніби щось йокнуло в грудях.

– Добрий день, мати, – посміхнувся я, сідаючи навпочіпки і беручи з ковдри пошарпану книжечку, на якій було написано одне слово «Казки».

– Добрий день, синку, – тихо відповіла бабуся, кутаючись у старе пальто. – Хороша книга, бери. Діткам своїм почитаєш, а вони внукам, ті – своїм онукам. Я своїм завжди читала. Темними і холодними вечорами.

– Хороші казки?

– Як і все хороше в нашому житті, синку. Цій книзі більше років, ніж мені. Її сторінок стосувалися тисячі пальців, а слова читали тисячі губ. Та й казки ці, хороші вони, синку. У них добро завжди перемагає зло, дівчата знаходять любов, а лицарі вбивають злих королів. Візьми, а?

– Скільки коштує? – запитав я.

– Скільки не шкода, синку. Давно я тут сиджу. Якщо людина хороша, то нехай бере за скільки є. Негоже мені, старій, просити щось. А нам з Жучей і того вистачить, – сказала старенька, ласкаво чухаючи собаку по голові. Дворняжка підняла на мене погляд і коротко гавкнув, немов підтверджуючи слова господині.

– А це що? – я відклав книгу в сторону і взяв в руки різьблену шкатулку, на якій були зображені різні звірятка і квіти.

Читайте також: Молода була – кинула дітей, стара стала – нікому з них не потрібна

– Синку, то мій чоловік робив колись, – важко зітхнула старенька, з любов’ю дивлячись на скриньку. – Любив він це діло. Вирізав часто щось. Сяде і стругає дерево, тільки тирса летять та смолою гарячою пахне. Зберігала я в ній оздобу свою спочатку, а потім їх дітям віддала. Все віддала, віриш?

– Вірю, мати.

– Кільця віддала, сережки, браслети. Все що було. Їм-то потрібніше, ніж мені. Нам з Жучей хліба тільки так супу рідкого. Багато чого в цій скриньці лежало. Прикраси мої, гроші, папери всякі. Багато вона побачила, а лак з неї так і не зійшов, хоч і відкривалася часто. Візьми, синку, а?

– Скільки?

– Скільки не шкода. Чого мені, старій, просити щось? Давно я тут сиджу, і ніколи нічого не просила. Хто хоче, купить, хто хоче так візьме. Або ось, кільце візьми.

– Це? – я підніс до очей просте мідне колечко, всередині якого знаходилися напівстерті цифри і обривок написи. «17.3.45. Da … h … u ».

– Це, синку. Мідне воно. Не золоте, але дорожче золота.

– Чому, мати?

– Весільне кільце сестри моєї. Віддала вона мені його перед тим, як піти. А я зберегла. А зараз ось продаю. Нехай інші його зберігають, а я стара вже. Втратити можу.

Тут я більш уважно оглянув ковдру бабусі. Не прості речі вона продавала, а життя своє. Пам’ять. Тому й не кричала, що не кликала людей дивитися товар її. Лише сиділа тихо, так гладила стару дворняжку.

Здавило щось моє серце. Ніби холодна долоня в нього вчепилася. Я не міг говорити, міг тільки дивитися на те, що лежало на ватяному ковдрі.

Старий годинник на ланцюжку, різьблена шкатулка сина старенької, мідне колечко, що зберігало пам’ять, пошарпана книга казок, дитячі черевички, які жодного разу ще ніхто не одягав. І в куточку, поряд з ногою бабусі, фотографія.

Проста фотографія, трохи пом’ята і з надірваним куточком, на якій була зображена гарна дівчина з чорними, як смола, волоссям, повними губами і добрими очима.

– Це я, синку. Колись я була красивою, а потім року своє взяли, – посміхнулася бабуся, продовжуючи погладжувати собаку. – Стара фотографія. Я її не продаю, але якщо хочеш, я тобі віддам. Хороший ти. Бачу.

– Що ж сталося, мати? – важко запитав я. Зітхнула старенька, промокнула сірим хусткою втомлені очі, схлипнула трохи. – Чому ти продаєш все це?

– Одна я залишилася, синку.

– А де діти, син, сестра?

– Чекають мене. Недалеко, чекають, синку. Там вони залишилися, одна я вижила, та Жуча моя. Давно це було.

– Далеко? – тихо промовив я, намагаючись не заподіяти старенькій болю. Заплющила очі та у відповідь і губи закусила.

– Так, синку. Пішли вони, одна я залишилася. А речі? Стара я, сину, а камінь протирати треба, квіточки поливати, бур’яни видирати.

– Камінь?

– Так. Холодний камінь, де імена їх вибиті. Чорний камінь. Все, що залишилося, окрім оцих речей, – сумно посміхнулася бабуся, обводячи зморшкуватою рукою свій товар. – Купиш, синку, а?

– Куплю, мати, – кивнув я, дбайливо укладаючи речі в рюкзак і витягуючи з гаманця всю готівку. – Все куплю.

– Ти тільки не викидай їх, синку, – тривожний її голос. Тремтить, як скло. Погрожує лопнути і засипати сріблястими осколками те, що дорого старенькій.

– Це життя, мати. Їх не викидають.

– Дякую, синку. Дякуємо.

– Тобі дякую, мати. Тобі дякую.

Повільно йшов я від бабусі, знаючи, що більше її не побачу. Озирнувся лише раз. Вона дивилася на небо, де бігли сірі хмари. Такі ж сірі, як і її очі, наповнені болем.

Було щось ще в її погляді. Я знав, що саме. Це була надія. Надія на те, що все, розказане мені, ніколи не буде забуто.

Related Post