Найважче те, що діти почали мене засуджувати в тому, що я залишила їх батька в найважчий момент життя. Але я справді так не могла жити.
Ми з Мироном стали на рушничок щастя рано. Мені двадцяти не було, а Мирон на три роки від мене старший.
Жили ми спершу в гуртожитку, а коли дочці виповнилося чотири роки, ми придбали двокімнатну квартиру.
Батьки у Мирона живуть в селі. Коли моєму чоловіку було сімнадцять, в них народився ще один син, не заплановано, і з’явився на світ він не здоровим.
Ми зустрічалися з Богданом в селі, коли приїжджали провідувати батьків. Найбільше мене лякало те, щоб таке не сталося і з нашими дітьми, але, дякувати Богу, в нас здорові і дочка і син.
З чоловіком ми ніколи добре не жили. Я пережила і той час, як Мирон літав за спідницями і не на одній чужій подушці спав. На все я закривала очі, бо на свою зарплату лаборанта не змогла б поставити дітей на ноги.
Мирон мав свій невеличкий бізнес, який забезпечував нам гідне життя.
Час минав. Діти повискакували з дому, створили свої сім’ї. В нас з Мироном четверо онуків.
І дочка і син живуть окремо, приїжджають на свята. Звісно, вони бачать “картинку”, а не справжнє наше життя.
Чоловік прискіпувався до всього. То я не той борщ зварила, він замовляв червоний, а я приготувала зелений, то пилюку на антерсолі не протерла. Все я була у всьому винна.
Я мовчала, але до пори до часу.
Це була, як сьогодні пам’ятаю, неділя. Я прийшла з церкви і готувала обід. Мирону зателефонувала його мама і попросила приїхати.
Не буду все роз’яснювати, але закінчилося все тим, що в нашій квартирі почав жити дорослий чоловік, хворий брат Мирона.
Батьки Мирона вже досить старенькі і їм з ним важко.
Чоловік же думав, що скине на мої плечі ще й брата, але я з таким погоджуватись не стала.
На три дні мене хватило. Я зібрала найнеобхідніші речі і переїхала в село, де в мене залишався будиночок від бабусі, який ми використовували, як дачу.
Мирон був сам не свій, коли дізнався, що я не жартую, а реально йду від нього.
Коли я зідзвонилась з дітьми, вони почали говорити мені неприємні речі.
– Тато все для тебе робив, а ти покинула його у найважчий момент у житті. Справжня б жінка так не вчинила.
– А ця справжня б жінка закривала очі на походеньки?
Я не стримала і розридалася в слухавку.
Син інколи мені телефонує і навіть недавно на свято приїжджав до мене, а ось дочка, як я зрозуміла, викреслила мене зі свого життя.
Я не знаю, що тепер робити.
Невже я повинна доглядати на старість літ чужу для мене людину? Якщо не мають вже сил свекри, то є різні клініки. Я розгублена.
Невже я справді така погана?
Автор – Наталя У
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
