Колись так не було. Колись люди не ходили до психологів. І жили.
Колись люди не розлучалися. Терпіли. Мовчали. Та й взагалі за кого батьки віддали заміж, з тим жила. Нічого, що п’є. Та всі. Добре, що не сама.
Колись жінка народжувала по багато дітей. І справлялася сама. І в хаті, і коло хати. І не мала депресії. І вільного часу. Взагалі часу не мала.
Колись жили три покоління в одній хаті. В двох кімнатах. І нічого.
Колись не мали машин. Якось добиралися, куди треба.
Колись не хворіли так. Здорові були, як бики. І не бігали по аптеках. Колись…
Колись ходили на панщину і не знали, що таке заробітна плата. І своє приватне.
Колись в сім’ї майже не спілкувалися, бо працювали на господарці 24/7. І не знали, хто ця людина, з якою стільки спільних дітей.
Колись тещі-свекрухи так тесали кілки невісткам на голові, що й не хотілося нічого казати. “Кайдашева сім’я” як зразок сім’ї, наприклад. Тому жили в одній хаті, не говорили одне до одного роками і бuлucя через грушу.
Колись ходили босі, бо були одні чоботи на всіх. І прали лахи в річці. Зимою теж. Їли всі одною ложкою. Чи руками.
Про депресії не знали/ Босих і митих раз на тиждень. А тих, хто збожеволів, називали причинними і не звертали уваги.
Колись ні читати, ні писати не вміли. Хіба дяк в селі навчив по псалтирю.
Хворі зуби виривали. Та й усе лікували травами.
Колись так не було, було краще. Лише за останні сто років було три… Там би вижити і не попасти на зрадника, який всю твою сім’ю на сибіри відправить. І зиму перебути в криївці.
З таким історичним фундаменом українців мало би вже не існувати, казав історик пан Грицак. Але ми живі, існуємо, боремося.
Колись так не було. І слава Богу, що так, як колись, більше ніколи не буде.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.
