Я народилася і прожила перші 5 років дитинства у селі на Чернігівщині. Це був для мене найщасливіший час, він казкою залишився у спогадах.
Потім мама з татом розійшлися, і ми з мамою виїхали у Київ.
Дуже рідко з того часу я спілкувався з татом. І у нього була своя родина, і мама вдруге вийшла заміж. Тато взяв жінку з дитиною, старшою за мене, а у мами з другим чоловіком народилися мої сестра і брат.
Але все ж таки я іноді бувала у тата, вже доросла. Він на той час овдовів, а дочка його дружини виїхала в іншу країну.
Коли я бувала у тата в селі, мене у ті дні охоплювало таке щастя!..
Так вийшло, що доживав тато сам, допомагали йому друзі і сусіди. Я встигла приїхати і попрощатися з ним в останній момент…
Будинок, у якому жив тато, вже розвалювався, заповіту він не лишив, у мене не було зайвих грошей і часу займатися всім цим, і татова хата з ділянкою відійшла сільраді. Згодом там з’явилися нові хазяї, якась багатодітна родина.
Але сталося так, що після того, як не стало тата, я продовжувала спілкуватися з кількома родинами в селі, татовими друзями, які знають мене з дитинства.
І ось оселилися в моїй душі мрія. Це була моя мрія і я її втілила, чоловік підтримав.
Купила я собі хату в своєму рідному селі за 20 тисяч гривень п’ять років тому. Зробили гарненький ремонтик, оновили садочок, альтанку поставили. А вкінці городу там дзюркотить струмок – одним словом, рай. Мій рай!..
Рідних вже там, як я сказала, немає, але є добрі друзі і сусіди. От одна родина, з якою дружив тато, а тепер я, в холодну пору за моєю садибою і дивиться, також ці люди користуються землею: саджають траву для худоби, щось там собі вирощують. Мене такий стан речей повністю влаштовує.
Весною і літом приїжджаємо ми з дітьми, живемо там по кілька тижнів, а то й місяць іноді виходить.
Насолоджуємося природою, тишею, кукуріканням півників, стрекотом коників, домашнім сусідським молочком, місцевим медом, смакуємо фруктами.
І ось вже пару років, як моя рідня сказилася. Після того, як я на місяць пустила якось сестру з родиною, а потім свекрів пожити на моїй дачі, всі інші теж стали проситися до мене туди, коли ми там не живемо, хочуть їхати, а грошей не пропонують.
Та про гроші, то ще півбіди, але як вони там себе ведуть! Ми потім приїздимо – а там прибирання та прибирання треба! Бо воно ж не їхнє, ось і можна поводитися, наче свині. Грошей у мене немає зайвих, щоб сусідам ще за прибирання платити, та у них і своїх справ повно, вони і не погодяться. А ми два рази так прибрали, навели лад після моєї сестри і свекрів, так я і заріклася когось ще пускати.
Всі на мене ображаються, мовляв, у тебе он садиба, ви там не живете постійно, називають мене скнарою, навіть чоловік дметься, що його маму й тата більше не пускаю, а я не хочу там більше нікого, крім нас, – і крапка!
Я дуже багато зусиль туди вклала, аби ділитися з кимось, ще й за таку «вдячність». Запропонувала якось сестрі чоловіка заплати за проживання там, якщо вже їм так хочеться – так куди дам обурень було, що я зі своїх гроші збираюся брати.
От скажіть, може, я дійсно не права?..
Але мені так чомусь не здається. І я вже не дочекаюся відпустки у липні, щоб поїхати з родиною в свою хатину – там моє місце сили.
Автор – Олена М.
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
