Він обох нас любив, наш Ярик. У нас з ним у перших сталося кохання. В старших класах школи ми з ним зустрічалися, але потім, як це буває у підлітків, «побили глечика» – максималізм і безкомпромісність погані друзі стосунків.
Ярослав пішов служити в армію, а коли повернувся додому, у мене вже був Богдан, а Ярик почав зустрічатися з Оксаною.
З Богданом моє сімейне життя не склалося. Бог не давав нам діток, а я дуже бажала. Я хотіла лікуватися, обстежуватися, робити все це разом з чоловіком, але Богдану це не надто було треба. Він працював в райцентрі в поліції, поступив далі вчитися, займався спортом – тобто жив своїм життям.
Богдан навіть сам сказав мені одного разу, що кохає мене, але родину створити ми поспішили.
Так і розпався наш шлюб – відносно безболісно і спокійно, просто відпустили одне одного.
А десь в куточку моєї душі так і жив Ярослав, але я не дозволяла почуттям змахнути крильцями й метеликами випурхнути на поверхню – мій коханий був одружений з іншою, у них підростає донечка.
Жили вони у Оксани. Оксана сирота, її виростила бабуся, а коли полинула на небо, залишила онучці чималий будинок.
Я теж з житлом – мої батьки, коли ми з Богданом побралися, віддали мені будинок татових батьків, допомогли разом зі свекрами зробити ремонт.
Того пізнього минулорічного лютневого вечора, коли вже кілька днів як почалося вторгнення рф в нашу країну, задзвонив мій мобільний.
– Відчини, – одне слово, яке сказав Ярослав.
Те сталося лиш раз. Він сказав, що іде на фронт, на Донбас. Ми наче знову стали тими закоханими підлітками і вклали у своє миттєве приречене щастя всі нерозтрачені почуття одне до одного… Через годину він пішов додому, прощатися з сім’єю.
Ми так і ходили з Оксаною після тієї ночі, обидві з кругліючими животами.
А коли нашого Ярика привезли на початку літа, обидві йшли біля нього, чорні й постарілі від втрати, попереду інших односельців.
Через кілька тижнів після прощання Оксана прийшла до мене.
– Я знаю, що він у тебе був тоді, душею відчуваю. Але я тепер тільки рада, що продовження мого коханого чоловіка буде більше на цій землі. Я ось що хочу тобі запропонувати… Я одна й ти одна. У мене нікого нема, та й твоїм батькам, у яких ще двоє менших, не особливо до тебе. А самій з дитинкою не просто.
Якщо ти погодишся, я в свою оселю пущу велику родину, це давні знайомі моєї бабусі з Донеччини, які зараз лишилися на вулиці з дітками й старенькою бабусею.
Так ми і стали жити в одній моїй хаті з Оксаною і їхньою з Яриком старшою донечкою Катрусею.
Доглядаємо наших крихітних Ярославовичів, Дмитрика і Юрчика, допомагаємо одна одній.
Разом ходимо до Ярика, саджаємо у нього на горбочку квіти, розповідаємо про синочків.
А в свій будинок Оксана багатодітну родину з Донеччини пустила, як і казала.
В селі тільки на нас з подивом дивляться, хто як. Хто з осудом, хто пальцем біля скроні крутить, а багато хто підтримує добрим словом.
Люди мають право на будь яку думку, але це тільки наше життя й наш вибір. Зараз нам так добре. А тільки доля і Бог знають, як воно буде далі.
Автор – Олена К.
