За кожною видатною людиною стоять не менш визначні батьки. Так було й у випадку з пророком Самуїлом. Його батько Елкан, згідно з генеалогією, був левітом, а мати Анна, за переказами, була пророчицею.
Анна була коханою дружиною, але безплідною. За це терпіла насмішки та приниження. Ганна сумувала і плакала, але не нарікала.
Якось вона помолилася особливою молитвою, в якій, крім прохання до Бога, дала і обіцянку:
«І обріклась таким обітом: «Господи Сил, коли ти зглянешся над горем рабині твоєї та й згадаєш мене й не забудеш рабині твоєї, й даси рабині твоїй хлоп’ятко, я віддам його Господеві на ввесь його вік, і бритва не доторкнеться його голови» (1 Самуїла 1:11).
Ця історія не тільки про те, як Бог дає те, що просить. Ця історія про те, як ми розпоряджаємось отриманим.
Отримуючи те, ми повинні вчитися віддавати. Радіючи Божій відповіді на наші молитви, ми повинні пам’ятати і виконувати свої обіцянки. Коли Самуїл підріс, Анна віддала його ― довгоочікуваного первістка, любого, дорогого, на служіння Господу.
Таємниця цієї молитви в тому, що вона була правильною, угодною перед Богом. Якщо просимо щось у Бога, то маємо бути готові віддати, не привласнюючи собі. Наші діти ― Божий дар, а не наша власність.
У той момент, коли Анна, ще не отримавши обіцяного, вже була готова віддати сина Богу, її молитва була прийнята з благоволінням.
«…мати привела хлопця до Елі, і сказала: «Прошу тебе, мій пане! Так правда, як ти живий, я та жінка, що тут стояла біля тебе, молившись до Господа. Про це хлоп’ятко я молилась, і Господь дав мені те, що я просила в нього. За те ж я й віддаю його Господеві: по ввесь свій вік буде відданий Господеві!» І зоставила його там Господеві.» (1 Самуїла 1:25-28).
Нашою правильною відповіддю на Божий дар є посвята цього дару Богові. У наших словах більше немає прохань чи скарг, лише хвала та поклоніння.
«Анна молилася й сказала: «Серце моє у Господі радіє, мій ріг піднявся вгору в моїм Бозі; уста мої відкрилися широко на моїх супостатів, бо я радію твоїм спасінням. Немає, як Господь, святого, нема бо іншого, крім тебе, нема скелі, як Бог наш» (1 Самуїла 2:1-2).
У своїй молитві Анна віддала Бога сина, якого ще не отримала. У відповідь на її віру та посвяту Господу дав їй не одного сина, а чотирьох, а ще й дві дочки. Той, хто присвятив себе і своїх дітей Богу, не може не випробувати на собі щедрість Божу.
Без молитви Анни не було б пророка Самуїла, без пророка Самуїла не було б царя Давида. Вся історія спасіння пов’язана з цим епізодом ― зі сміливою молитвою віри, в якій сила посвячення Богу була сильнішою за бажання мати сина для свого сімейного щастя.
Віра батьків не робить віруючими дітей, але робить добрий вплив, показує приклад для наслідування.
Коли мати присвячує себе та своїх дітей Богу, вона змінює перебіг історії. Син, даний Богом у відповідь на молитву, не може бути звичайною, середньою людиною. Син віруючих батьків не може бути як усі.
Мине зовсім небагато і отрок Самуїл також присвятить себе, відгукуючись на Божий заклик: «Прийшов Господь, став і закликав, як і першими разами: «Самуїле! Самуїле!» Самуїл озвався: «Говори! Слуга твій слухає!»» (1 Самуїла 3:10).
Ця історія Анни нас навчає, що немає кращої молитви за своїх дітей, ніж молитва посвячення Господу. Найкраще, що ми можемо зробити для наших дітей ― віддати їх Господу, під Його захист і Його розпорядження.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.
