Ось коли я побачила, що у дочки впʼяте круглішає живіт – покликала Дарину на розмову. Вони давно хотіли мою трикімнатну – от я й поклала ключі перед нею на стіл. Сказала, що речі свої перенесу до однушки, а сама поїду в Іспанію, Дарина демонстративно відкинула їх до мене. Та ще одумається, я ж знаю дочку.
Я не може сказати, що не щаслива чи життя в мене не склалося. Але просто воно дещо не звичайне.
Народилася і виросла в мальовничому і досить розвиненому райцентрі на Київщині. Вивчилась, пішла працювати, вийшла заміж – все як у всіх.
Ми з чоловіком Тарасом любили одне одного, виростили двох діток, сина й донечку, Данила й Даринку. Мали невеликий бізнес – дві крамнички солодощів.
Діти теж виросли, закінчили вищі. На той момент ми жили вже в трикімнатній квартирі, а мою однокімнатну віддали під оренду.
Син поїхав працювати й жити за кордон, там одружився з німецькою жінкою українського походження. Невістка у нас хороша, але бачимося ми дуже рідко.
15 років тому мій тарас занедужав, і кілька років ми посилено боролися: продали магазини, їздили закордон на лікування. Але вже 10 років я сама – чоловік після 5 років боротьби полинув не небеса.
Я залишилася жити в трикімнатній квартирі, відкрила маленький квітковий магазинчик, плюс гроші від ореди однушки – з того й жила. Весь мій час йшов на магазин і на допомогу дочці.
Справа в тому, що Дарина вийшла заміж і дуже швидко стала багатодітною матусею – у низ х чоловіком зараз 4 діток, молодшому два рочки. Живуть вони в двокімнатній квартирі зятя, а батьки його в селі, допомагають їм продуктами. А я – з онуками, адже на няню вони горшей не мають, працює лише зять Ігор.
Я всі ці роки приділяла багато уваги родині доньки й маленьким онучатам. Нянчила, брала до себе, купувала й купую потрібні речі й подарунки. Якось у мене з’явився приємний залицяльник, але він одразу побачив, скільки часу я приділяю онукам і сказав, що я йому подобаюся, але йому таке не підходить, він не готовий постійно ділити мене з малечею. Я його розумію.
Отже, так ми й жили усі. коли сталося вторгнення. мене почала кликати до себе давня й дуже хороша подруга, вона давно живе в Іспанії. Але я відмовлялася – як я полишу Дарину? Тим паче, що на початку вторгнення вона щойно народила четвертого малюка. Як вона без мене?
Але водночас я вже давно відчуваю, що вже виснажилася цими турботами про онуків, адже до того я кілька років тільки те й робила, що доглядала Тараса. І він, коли вже знав, що йому зовсім мало лишилося, просив мене, коли його не стане, відпочити і пожити для себе.
Але яке там, у мене абсолютно немає такої можливості. Моя віддушина – це моя квіткова крамничка, але все рівно це насамперед робота, закупка, бухгалтерія, завдання працівниці моїй дати, все проконтролювати – який там відпочинок.
Але сталося дещо, що змусило мене буквально тиждень тому прийняти кардинальне рішення.
Справа в тому, що моя дочка знову при надії, чекає пяту дитину.
Коли я побачила, що у дочки впʼяте круглішає живіт – покликала Дарину на розмову. Вони давно хотіли мою трикімнатну – от я й поклала ключі перед нею на стіл. Сказала, що речі свої перенесу до однушки, з якої якраз виїхали квартиранти. А сама поїду в Іспанію. Крамниця на помічниці лишається. Вони ж можуть свою двушку в оренду віддати і мати стабільний пасивний дохід.
Але Дарина моя демонстративно відкинула їх до мене. сказала, що не візьме. Що їй не квартира моя потрібна, а моя допомога з онуками.
Я пояснила, що більше не можу так жити. Що маю пожити і своє життя, для себе. Щось побачити. Але Дарина мене не почула й не зрозуміла, пішла ображена, ключі так і не взяла.
Та ще одумається, я ж знаю дочку. Я їх все одно лишу Дарині, нехай перебираються. Подруга мене вже чекає. Вона овдовіла теж недавно, живе в приватному будиночку біля океану і дуже чекає мого приїзду. І я рішення свого міняти не збираюся, як би того не хотілося Даринці. Хоча багато моїх знайомих вважають, що я не права і маю жити заради дочки й онуків.
Автор – Олена Мірошниченко
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
