Бабуся, втративши першого чоловіка, згодом зійшлася з іншим чоловіком. Той овдовів, лишилося двоє дітей.
Але нудно йому з дітьми жити, у них свої сім’ї, а він на той момент ще не зовсім був старий, господарство мав, город, овочі вирощував, загалом сили були.
Ось він до бабці, давно вони були знайомі, спочатку в гості «заходив», а потім вирішили разом жити, в будинку цієї бабусі. Прожили довго та щасливо.
Цілком собі давали собі раду, поки зовсім вік не підкосив їх. Діти його розслабились. Зайвий раз не приїдуть, доки не подзвониш.
Не звертаються старі за допомогою, діти тільки й раді.
А коли був випадок, що бабуся злягла. Повезли її до лікарні, дуже переживали, адже результати погані. От діти думали, що з дідом робити.
Почали діти перекидати з один одного відповідальність. З’ясувалося, що одна не може до себе діда забрати, бо її не буває вдома, вона працює, мовляв, хто сидітиме з ним, а друга зовсім далеко живе.
Стверджує, що не витримає дідусь дороги та й куди, мовляв його?
Найцікавіше в цій ситуації, що перша живе в будинку батька, а забрати, чи бачите його ніяк не може. Тобто квартиру поділили вже, а за старим доглядати нема кому.
Ось така наявність двох дітей, а подбати нема кому та й ніколи. До речі з батьком і матір’ю стосунки у дочок хороші були з дитинства, ображатися нема на що.
В однієї дочки сім’я вдалася. У другої не дуже, діти є, але сама самотня.
То що не так із цими дітьми? Як можна сказати “а тата ми до себе не можемо забрати?” До себе? У будинок, де він раніше жив.. У його рідний будинок.
Фото – авторське, ілюстративне.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
