Сільські жінки йдуть в засвіти, як квіти… Без метушні, тихо і гідно.
Вони працюють, поки можуть, а коли вже зовсім ослабнуть, душа починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, “де немає ні гіркоти, ні печалі, тільки вічне життя”. Відкладають гроші, готують одяг, кажуть, який образок вкласти їм в натруджені руки…
Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони вважають за краще зостатися в старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони відлетять до Бога, Господь простить їм цей безневинний гріх.
Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з труби, заходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовилися.
Рідкісна жінка йде з цього світу на самоті. Завжди біля неї хтось є, якщо діти далеко і не встигають, або не вірять, що їх матері дуже зле.
Вона ніколи не скаже, що їй дуже зле. Старі жінки не ходять по лікарях і не просиджують в чергах. Рідко яку побачиш в сільській лікарні. Вони знають самі, що пора, що життя скінчилося. Жартують з такими ж старими: “Коли йдемо по черешні, Ганно?” Це такий евфемізм останньої дороги.
Вони намагаються не тримати навіть курей, а про кота і пса домовляються, хто з сусідів забере.
Спочатку вони перестають ходити в магазин, потім до церкви, потім до сусідів. Деякі з них вміють висловлювати всю свою мудрість, зібрану за багато років. Небо їм світить, вони відходять все далі від життя, тому що слабшають руки, щоб утримувати все в порядку. Вони знають, що ніхто не буде воювати за їх скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться гірше, яку найбільше жаліють. Вони вчинять справедливо і мудро.
На прощання прийде трохи людей, діти сидітимуть ж дві ночі навколо тіла. Ніхто не голосить, не схлипує. Люди стали холодніші, серце у них б’ється в невпопад із Всесвітом. У хатітри дні і три ночі горить свічка. У порожній хаті. Її поставлять в миску з водою, щоб не спалила всі. Хоча для хати краще було б, щоб вона пішла разом зі своєю господинею.
Ідеш по селу і впізнаєш порожні будинки по траві у дворі, зарослому городі, по вибитих свікнах і хвіртці, закрученій іржавим дротом.
Легко не любити село тому, хто не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їх доброї посмішки, що розквітає від найменших знаків уваги. Хто не дивиться на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святого Міхальди, переписаних в учнівському зошиті. Хто хотів, щоб українського села не було, тому що це “шароварщина” і не “хуторянство”. Але без села не було б України, і в тих порожніх будинках висять досі в павутині простенькі образи і Шевченко.
Вчора ще один будинок став порожнім…
Я збирала золото осені – горіхи під дощем і снігом біля нашого, вже порожнього будинку.
Давно вже порожнього. Але остиглого тільки вчора…
Eтюд львівської письменниці Галини Пагутяк
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
