Стодола палала так, що було видно на пів села. Людмила добре розуміла, чиїх це рук справа. – Не хоче Анна віддавати їй, жінці, яка з дитиною залишилася одна, свого улюбленого синочка Василя. – За тебе люба заміж вийде, а ти її, Людку цю пильнуєш. – До сьогодні стару будівлю називають “чорним домом”. Лише ці стіни бачили справжнє кохання, та вони мовчать.
В центрі цього села була стара, закинута будова. Колись її будували, як будинок, де повинні були жити вчителі, фельдшері, словом ті, кого направляли в наше село на роботу. Та якось не судилося. До влади прийшли інші люди, і будівництво зупинилося.
Ця будівля і була для Людмили та Василя єдиним місцем, де їх не могли побачити, щоб осудити.
Вже більше двох років, як Людмила провела свого чоловіка в останню путь. У неї залишилася трирічна донечка Єва, яку вона дуже любила.
– Потерпи, люба. Ще трішечки, і нам не потрібно буде переховуватися. Я розкажу про все своїм батькам, і ми відгуляємо весілля. У Єви повинен бути батько.
– У Єви є батько, і він на небесах. А твоя мати ніколи не дозволить, щоб ми були разом. Ти ж знаєш, як вона відноситься до мене. Все село на мене боком дивиться.
Лише закинуті стіни цієї будови знали всю правду. Лише вони бачили, яке сильне у молодих людей було кохання. Але вони мовчали…
– Сину, ти що надумав? Ти з ким своє життя захотів з’єднати? Вона ще жодного хлопця повз себе просто так не пропустила. Ти думаєш ця дитина від Ігоря? Я відкрию тобі очі: Людмила, мабуть, сама не знає, хто батько. І ти після цього ще хочеш на ній одружитися. Всі в селі будуть з нас сміятися. Ти ж в мене розумний, та й Боженька красою не обділив. Люба за тебе вийде, а ти її – Людку цю захотів…
– Мамо, я кохаю цю жінку, а Єву прийму як рідну дочку. Якщо не хочеш втратити єдиного сина, то не заважай нашому щастю.
Анна не могла заспокоїтись. Десь вона чула, що в сусідньому районі живе жінка, яка може розлучити два люблячі серця. Туди вона й подалася.
Так, як і сказала їй жінка – вона все робила: чаї сину запарювала, і щось при цьому бурмотіла.
– Ніколи ви не будете разом. Хіба ця дівиця вартує мого сина? Нехай знайде собі подібного і живуть в мирі, тоді я і чіпати їх не буду.
Не раз Людмила бачила, щось дивне на своєму подвір’ї, але все відводила лихі думки, та цього вечора трапилось те, що назавжди змінило її долю. Хтось підпалив її стодолу, добре, що вітру в той вечір не було, а то ще й би хата згоріла…
Людмила добре розуміла, чиїх це рук справа. Не хоче Анна віддавати їй свого єдиного сина. Не хоче вона зрозуміти, що ця любов сильніша за все.
Після таких спроб їх розлучити, Людмила вирішила поїхати з рідного села. Вона до останнього не говорила про свій задум Василю. Знала, що він не дозволить цього зробити, бо вже думав про таємне весілля з дівчиною своєї мрії.
Людмила повісила великого замка на двері і з дитиною на руках, та декількома сумками пішла на їхнє з Василем місце зустрічі – востаннє. Вона лише постояла, поплакала, і, покинула село назавжди.
Василь довго тужив, все звинувачував у своєму горі матір. Де він тільки не шукав Людмилу, та вона наче крізь землю провалилася.
З часом мама таки женила сина на вчительці молодших класів, яка була не з бідної родини. Та ніколи вони не жили в любові. Василь частенько заглядав в чарку. Діток в них не було, як і щастя.
Чоловіка часто бачили біля закинутої будови, він завжди вірив, що колись там з’явиться його кохана. Та цього так і не сталося. Одного дня Василь не прийшов додому ночувати, а наступного дня його знайшли у стінах цієї будівлі – не дихаючого.
До тепер мешканці села називають цю закинуту будівлю – “чорним домом”. А ще кажуть, що часто там бачать тінь, тінь двох закоханих людей, яких розлучили злі люди.
Фото ілюстративне
