59 років, а гірше від дитини! Це я про маму чоловіка, мою свекруху Валентину Дмитрівну. Втомилася я вже з нею і маю тут почути якісь поради, бо вже сил немає.
Моя свекруха Валентина Дмитрівна без перебільшення – як мале дитя. Ось тільки в поганому значенні цього слова. Доросла жінка, скоро виповниться 60 років, а така інфантильна – слів нема! Мій чоловік Богдан – її єдиний син. У всьому матусю підтримує і просто щиро любить свою матір.
І, як на мене, моя свекруня із задоволенням цим користується. Я сама вже – мама двох дітей. У планах – привести на світ третю дитину. І я розумію, що в будинку, як і в житті взагалі, у всьому потрібний порядок. Але у моєї свекрухи інші погляди, іноді я просто в осаді від цього. Каже недавно: ну яка дитина в такі часи?
Ми живемо всі разом, п’ятьох, в одному великому приватному будинку. Місця вистачає, у тісноті не сидимо. Але, очевидно, що така велика оселя завжди потребує чистоти та догляду. Кімнати, ванна кімната, кухня. Оскільки я в декреті, прибирання будинку автоматично лягло на мої плечі.
Чоловік приходить пізно з роботи, вечеряє і більшу частину часу перед сном проводить з дітьми. Я вважаю це правильно, бо батько — така ж важлива людина у житті дітей, як і мама, це запорука міцної сім’ї.
Свекруха теж ходить на роботу, але вона у неї більше як хобі, ніж для заробітку грошей. Вона була головною бухгалтеркою на місцевому заводі, а тепер працює на півставки.
Але замість того, щоб приходити додому раніше, вона залишається на робочому місці і цілими днями точить ляси з місцевими співробітниками. Навіть на обід вона ходить тільки до місцевої їдальні, бо там годують безкоштовно, а ще це привід обговорити з кимось останні чутки та новини.
Коли повертається додому, Валентина Дмитрівна не поспішає брати участь у житті свого сина чи онуків. Це я навіть не говорю про себе. Їй більше подобається закритися у себе в кімнаті і поставити телевізор на всю гучність, щоб нас менше чути. Тим часом вона лежить на дивані і лазить в Інтернеті через телефоні.
Не знаю, які важливі теми вона обговорює з місцевою публікою, але жодної допомоги від неї дочекатися неможливо. Молодший син і той може принести мені рушник, якщо попросиш. А свекруха – зовсім інша людина, тільки про себе думає.
І добре, якби вона просто абстрагувалась від нас, своєї рідні. Так ні. Ми не можемо, на жаль, їсти разом, як нормальні люди: чоловік на роботі, діти можуть піти до однокласників, тож кожен їсть, коли сам зголодніє. Єдине правило – витерти по собі крихти і змити залишки їжі під краном. Далі я сама помию.
Але для Валентини Дмитрівни ці правила не писані. Вона залишає брудний посуд на брудному столі і йде у своїх справах. Ось завжди! Так вона звикла. але я не бачу передумов, щоби її звички якось змінювалися.
Якщо я роблю прибирання практично у всьому будинку, то до її кімнати принципово не заходжу. Навіть думати не хочу, який там бардак. Свекруха за всі ці роки навіть не знає, як вмикається наш пилосос.
Іноді бере, звичайно, віник із совком і щось там підмітає. Але це буває настільки рідко, що мені здається, вона робить це лише для «галочки». Речі сама собі пере, і на тому спасибі. одним словом, такі оце справи.
Я скаржилася Богдану багато разів на його маму, але він ніколи не сприймав мої слова серйозно. Знизував плечима і просто відмахувався, мовляв, вона після втрати батька стала такою. Замкнутою та небалакучою. Звичайно, тільки вдома. Бо на роботу вона ходить як на свято.
І от я весь час гадаю. Невже я так їй не подобаюся? Але ж і до онуків у неї – суцільна байдужість. З власної іціативи ніколи не пограється з ними, не купить якихось цукерок. Я думала, у бабусь це має бути на інстинктивному рівні. Але, виявилось, не у всіх.
НЕ думайте, я пробувала поговорити з нею віч-на-віч. Але розмова перетворювалася на фарс, на суперечку жінки та ображеної дівчинки. У неї на все одна відповідь: ви живете в моєму домі.
Виходить, раз чоловік привів мене до свого дому, то тепер я мушу не займатися нічим іншим, окрім як народжувати дітей і всіх обслуговувати. Свекруха на повному серйозі каже, що дружина має займатися господарством особисто, і що це мені ще пощастило, бо є де прибирати.
При цьому Валентина Дмитрівна докоряє мені, що я не працюю, хоч і молода. А вона у своєму віці все ще на роботі. І навіть докидає якусь копійку на продукти. Що там може докидати робітниця на півставки, я не знаю. Фінансами в нашій родині управляє Богдан. Але сумніваюся, вона дає багато.
Крім того, я не пред’являю їй перелік послуг, які виконую за весь день: готування, прибирання, прасування тощо? Так можна було б порівняти, хто з нас більше працює.
Коротко кажучи, ні до чого конструктивного ми так і не дійшли, компромісу не знайшли. Вона гне свою лінію про те, що це їй треба було б з мене питати, раз я тут чужа. Та й онуків свекруха не повинна балувати, у них батьки, мовляв, є. Тож моє терпіння потихеньку починає закінчуватися. Але зробити я нічого не можу.
Порадьте, що мені робити? Продовжувати поводитись, ніби нічого особливого не відбувається і просто уявити, що в мене не двоє дітей, а троє? І третя дитина явно «проблемна». Чи розпочати активну конфронтацію? Висловити все Богдану, знову поговорити зі свекрухою, чекати, що щось зміниться?
Можливо, я відстоюю своє право і перестану бути домробітницею в очах цієї родини. Або, хто знає, вчиню сцену. Але воно ж цього варте, правда? Бо надалі таке ставлення у мене вже просто немає сил. І стає надто прикро. А йти на орендовану квартиру – ні Богдан, ні його матуся такого варіанту навіть не допускають.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
