І що це за люди?
Розкажу вам все з початку. Ми з Миколою жили в Білій Церкві, там і працювали, там і заробляли гроші.
Неочікувано чоловіку прийшла пропозиція переїхати працювати у Київ. Це була доволі вигідна пропозиція, але для того, щоб дістатися до місця роботи йому б знадобилося витрачати кожен день три години і це тільки в одну сторону.
Для нас добирання це було, дорого і не вигідно, та сама робота була перспективна і давала великі можливості для розвитку.
Зустрічатися на відстані і бачитися тільки раз на тиждень нам не підходило. Тож ми з чоловіком вирішили переїхала до столиці. Але для початку нам потрібно було знайти житло.
В Києві родичів не було, а орендувати пристойне житло нам було не по кишені.
І ось ми вже майже були готові до того, щоб відмовитися від роботи, але тут у фейсбуці я знайшла інформацію, що можна орендувати квартиру, а точніше кімнату, за доволі привабливу ціну.
Єдино умовою було, трішки доглядати за бабцею, що там жила і розважати її розмовами.
Це був наш шанс. На щастя, нам все підійшло, власниця виявилася доволі люб’язною. Здавала більшу кімнату, а сама жила в невеликій.
Квартира була охайною, хоч і не сучасний ремонт, але все одно найкраще, що можна було знайти за ту ціну.
Я з Миколою почала жити в тому домі, спочатку я не могла знайти собі роботу, тож в мене було багато часу, аби подружитися з Ларисою Петрівною.
Бабуся виявилася цікавою співрозмовницею, щирою і було помітно, що їй бракувало спілкування. Літня жінка з радістю розказувала історії зі свого життя, на мить я навіть поринула у своє дитинство біля бабусі з дідусем.
Лариса Петрівна про все ділилася охоче, єдине про, що вона не хотіла сильно згадувати, так це про своїх родичів. Але схоже і родичі про свою бабусю не сильно згадували.
Згодом я пішла на роботу, це був консультант в одному з найближчих магазинів. І хоч я мала чим зайнятися, все одно мій Микола частенько приходив пізніше.
В чоловіка була відповідальна робота, і він не міг зі мною проводити так багато часу, як і раніше. День, коли ми відпочивали – це була неділя.
А в інші дні, коли мені ставало сумно, я ішла за розмовою до Лариси Петрівни. Ця бабця стала для мене хорошою подругою в новому місці, вона завжди ділилася доволі корисними порадами та і загалом, була приємною людиною.
Вже потім я дізналася, що родичі в неї є, але просто не підтримують зв’язок з бабусею. Хоча не підтримують зв’язок це трішки не те слово, правильніше сказати, вони просто викреслили зі свого життя Ларису Петрівну.
Так тривало довгий час, але добре, що зараз ми були поруч біля цієї милої жіночки.
Раптово Лариса Петрівна занедужала, я доглядала за нею, як за маленькою дитиною. В якийсь момент бабця навіть почала казати, що це кінець її життя і попросила, про зустріч з нотаріусом.
Ми з Миколою не знали, що планує бабця, але виконали її прохання. Попри все я надіялася, що Лариса Петрівна все-таки одужає і все буде добре.
Бабуся навіть пішла на поправку, але одного дня я зайшла до неї зранку, як завжди, аби нагодувати і зрозуміла, що Лариса Петрівна вже на небесах.
Я не зразу в це повірила, по моїм щокам покотилися сльози. Бабуся для мене за цей період стала, як рідною.
Пізніше вже виявилося, що Лариса Петрівна переписала на нас квартиру.
В пам’ять про неї ми влаштували прощальну церемонію за свій рахунок і увесь цей час нам жоден родич не допоміг.
Але ось одного дня до квартири Лариси Петрівни заходить якась нахабна пані, і починає нам щось пред’являти.
Ніби це ми задурили бабці голову і насправді це вона має бути власницею квартири. Я ніколи раніше не бачила цю пані, але вона заявила, що має зв’язки і все одно забере своє.
Але у мене одне єдине питання: де та жіночка була, коли Лариса Петрівна потребувала допомоги?
Чесно після розмови з нею стало трішки лячно. А ви що б робили в цій ситуації?
Автор – “АанГа”
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
