Віра випробовується, коли затухає відчуття Божої присутності або сама повсякденність життя примушує нас сумніватися, чи має взагалі значення наша реакція. «Що може зробити одна людина? – запитуємо ми самі себе. – Що користі в моєму крихітному внескові?»
Одного разу я бачив документальний серіал, знятий на свідоцтвах людей, що пережили Другу світову війну. Солдати згадували, як вони провели конкретно узятий день. Один увесь час просидів в окопі, поряд з яким кілька разів проїздили німецькі танки. Інші грали в карти, щоб згаяти час. Деякі солдати захищали.
В основному, той день нічим не відрізнявся від звичайних буднів піхоти на фронті. Тільки пізніше вони дізналися, що брали участь в одній з найбільш великомасштабних і вирішальних битв війни: Арденській операції. У той момент нікому з цих солдатів вона не здавалася вирішальною, бо ніхто з них не бачив загальну картину, що відбувається в інших місцях.
Великі перемоги досягаються тоді, коли звичайні люди виконують відведені для них завдання. Вірна людина не обговорює щодня, чи налаштована вона, щоб виконувати накази сержанта або з’являтися на нудну роботу. Ми вправляємося у вірі, реагуючи на завдання, що стоять перед нами.
Іноді я шкодую, що автори Євангелій не описали подробиць життя Ісуса до того, як Він почав служіння. Працюючи теслею, чи піддавав Він колись сумніву цінність часу, витраченого Їм на рутинні завдання?
Сумніви терзали мене частіше, ніж я погоджуся це визнати. Я роздумував про явні протиріччя в Біблії, несправедливість, про величезну прірву між ідеалами і реаліями християнського життя.
У такі моменти я просто продовжував, стиснувши зуби, йти вперед, «чинячи так, ніби» усе це правда, покладаючись на звичку вірити, молячись про упевненість, яка, врешті-решт, приходить, але ніколи не захищає мене від повернення сумнівів.
З книги «У пошуках невидимого Бога».
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
