Владику 30 років, але для мене він дитина, маленький синочок.
Найбільше я переймаюся своїм сином. Навіть попри те, що йому вже 30 повних років. Я мама, і я так влаштована. Зараз мені 62 роки, але я не можу з повною впевненістю стверджувати, що мої переживання кудись зникли. Для мене це все ще доросла дитина, хоча розумом я розумію, що це вже давно не так.
Ми з батьком Владика розійшлися, коли сину було 7 років. Так вийшло, люди перестають кохати одне одного. Але це не історія про нещасну жінку з дитиною.
Розлучення наше з чоловіком пройшло легко, а мій колишній залишив нам квартиру та навіть деякі фінансові заощадження. Він не йшов до іншої сім’ї, лише робота була його пристрастю. Тож гроші йому були не надто й потрібні.
У мене починалися і згасали нові стосунки, але Владика я у свої справи не посвячувала. Хлопчик ріс, і все, що я хотіла йому дати, це щасливе дитинство і хорошу освіту. Так воно й сталося.
Школу син закінчив на “добре”. Я прихильник того, щоб не змушувати дитину бути відмінником. Бо відмінники в реальному житті найчастіше виявляються безпорадними.
Знайшовся добрий університет в Одесі, Влад цілком очікувано вступив на безкоштовне навчання. У цей період ми трохи віддалилися, оскільки його цікавили інші теми. Хлопець дорослішав, і я розуміла, що морально мені треба було б його відпустити. Але, як я не намагалася, виходило погано.
На орендованій квартирі в нього я бувала, напевно, частіше від друзів. Приносила щось поїсти. Іноді прибиралася у квартирі. Так, трохи. Коли вперше помітила жіночі речі у кімнаті, зробила перерву завдовжки близько місяця та не приходила до сина взагалі. Лише коли він сам попросив навідатись, прийшла в гості.
Потім він закінчив виш, влаштувався непогану роботу і продовжував жити сам. Ми стали рідше бачитися, але продовжували активно спілкуватися Інтернетом. До того моменту, як він оголосив про те, що збирається одружитися. Там уже почалася передвесільна метушня. Було не до того.
З невісткою Улянкою мене познайомили трохи раніше, тож я, можна сказати, знала цю дівчину. Загалом нічого, але вона із обласних. Самі розумієте, це типова “сорока”, постійно голосний голос і відкритість. Може, комусь тільки такі й подобаються, але я все ж таки вважаю себе міщанкою в цьому сенсі, люблю скромних.
Так, ще мені розповіли, що син поїде жити до її батьків. Там великий будинок, поділений на дві половини. Свіже повітря та все інше. Син працює вдома, тож з географією проживання у нього проблем виникнути не повинно.
І все ж таки це інша сім’я. У повному розумінні цього виразу. Вони житимуть в одному будинку. А якщо раптом що не так?
На весіллі я познайомилася із сім’єю нареченої. Непогані люди знають, ціну грошам і вміють не подавати виду щодо своїх статків, не хвалитися. Поважаю. Але, боюся, життя на селі змінить мого хлопчика. Та ще й оточення відповідне. Чоловік, звичайно ж, має вміти попрацювати у багнюці. Але не цілими ж не цілодобово там возитися! Навіщо тоді була потрібна ця вища освіта?
Невістка, звичайно, заспокоювала мене. Говорила, що вони приїжджатимуть часто до міста. Провідувати мене. Та й працювати за ноутбуком краще на свіжому повітрі. Які солодкі історії невістки! Але я собі місця знайти не могла, наче щось відчувала.
На початку зими мені довелося переїхати до них на якийсь час. І почала помічати недобре. Поки мій син працює, його дружина постійно з кимось базікає телефоном. А потім я помітила в її ноутбуці листування з якимсь чоловіком. Це вже нікуди не годиться!
Тепер не знаю, як відкрити синові очі все, що відбувається. Може, я вигадую проблему там, де її нема? Як мені поводитися, щоб врятувати синочка?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.