Я в своєму домі прийняла невістку. Догоджала, хвилювалась, щоб вжилась в наше життя, наші звичаї. А вийшло так, що це не Катя влилась, а ми повинні міняти всі свої звички, бо бариня так хоче. “На сніданок мені бутерброд з нутеллою і бананом, а на обід борщик, або ж супчик з фрикадельками”. А сама на кухню і ногою. Також вона руками Євгена викинула весь мій посуд і улюблені книги.
Коли Євген спитав, чи не проти я в своєму домі прийняти невістку, бо час важкий і замість того, щоб за оренду віддавати, вони на перший внесок наскладають, я й погодилася, хоча в глибині душі розуміла, що нічого добро з цієї ситуації не вийде.
Ось так і живемо. Ніби я й у своїй квартирі, а по відчуттям – в чужій.
Невістка моя скромненька така на початку була, але як тільки побачила штамп в паспорті, відразу “зуби показала”.
В Катерини є ще два брати близнюки, та й живуть мої свати в районному центрі, звідки важко молодим на роботу добиратися.
Свати в мене ще доволі молоді, це я вже до пенсії готуюся, хоча ще працюю.
Свого Євгена я виховувала з чотирнадцяти років одна. Чоловік нас покинув, причини писати не буду, це геть інша історія, про яку, можливо, колись напишу окремо.
Вдруге я заміж не вийшла. Якось не попадались нормальні, а за будь-кого я не хотіла. Ось так і вийшло, що я жила з сином одна, потім Євген деякий час жив в гуртожитку, коли навчався, а після весілля знову під моє крило повернувся, ще й з дружиною.
Я хотіла догодити Каті, бо вона в чужій хаті, їй важко влитися в нашу сім’ю і традиції. Але вийшло так, що з перших днів Катя заставила мене “танцювати під її дудку”.
– Мені на сніданок бутерброд з нутеллою і бананом. На обід я хочу борщик, або ж супчик з фрикадельками, а на вечерю щось смачненьке: вермишельку з відбивними, чи котлетку по-київськи.
Сама ж Катя на кухню і не заходила. Євген клав всі тарілки на піднос і ніс у спальню.
Прибирати вона не хоче і не буде, але в квартирі повинно бути дуже чисто бо на пил в неї алергія. Всі старі сервізи вона руками Євгена викинула. Те саме стосувалося і книг, колись я дуже любила читати і в мене велика була бібліотека, але ключове слово – була, бо вже немає, це ж пил, а вона дихати не має чим.
Я вже замучилась, бо в своїй квартирі я почуваюсь наче в гостях. Лишній раз з кімнати не вийду.
Я вже сину говорила, може вони таки недорогу оренду знайдуть. Ну скільки вона там потягне, ну тисяч вісім- десять. Євген працює, Катя також, мало б хватити. Але син каже, що їм і зі мною добре живеться.
Я їм вірю, але як мені себе в цій ситуації вести, я не знаю.
Як маю сказати, що я не хочу з ними жити? Боюсь, щоб вони на мене не образились!
Автор – КАРАМЕЛЬКА
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
