Наше життя — унікальне й неповторне. Усі ми хотіли б жити на землі вічно або хоча б років 500. Однак це життя надто коротке, всього декілька десятків років — у когось на десяток більше, у когось на десяток менше.
Кожен із нас має щось унікальне, чого ніхто інший не може виконати. Коли б запитати будь-кого з нас: «Яке твоє покликання в житті?», то дуже сумніваюся, що багато хто з нас міг би легко дати на це відповідь.
Господь є нашим Отцем, як всі ми визнаємо Його в молитві «Отче наш». Він дав нам це життя і хоче, щоб ми його якнайкраще прожили. Тому так важливо розпізнати Божий план щодо себе та постійно шукати своє покликання.
Саме тому так важливо розпізнати особисте покликання та якнайкраще використати своє життя. Ми прагнемо якнайраціональніше витратити свої гроші, час до часу — здоров’я, але дуже легковажимо життям.
Отож ми живемо, щось робимо, але остаточно самі не знаємо, для чого робимо те чи інше, який зміст і ціль цього всього. Якщо ти не знаєш цілі свого життя, то якось його проживеш… Але як?!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Недавні записи
- Свати наші з села на Хмельниччині, і вже пів року з того часу, як виїхали з Харківщини, ми живемо у них, зять в обласному, а дочка з дітьми в Празі. Люди вони хороші, чистоплотні, працьовиті. Але те, що відбувається у них за столом, ні на яку голову не налазить. Я не в осуд, просто цікаво, чи є де ще таке
- Мені 36, у мене не має власних дітей, але маю двох племінників і трьох похресників. Та на батьківщині в Україні у мене є коханий, який на фронті, а я з лютого гарую в Італії, не сиджу на допомозі для переселенців. Та все зароблене йде рідним в Україні. 100 тисяч гривень не отримує
- Орест натякнув, що на мій ювілей він планує зробити незабутнє свято, і що мені все сподобається. Все було добре до того часу, поки я не знайшла каблучку в оксамитовій коробочці на його полиці в шафі. В мене ступор. Якщо я скажу “так”, то піду проти себе, якщо відмовлю – зроблю Оресту боляче. Я кохаю його, та є одне чималеньке “але”
- Ми і жити стали в одній моїй хаті з Оксаною, доглядати наших Ярославовичів маленьких, допомагати одна одній. Разом ходимо до Ярика. А в свій будинок Оксана багатодітну родину з Донеччини пустила. В селі тільки на нас з подивами дивляться, хто як. – Відчини, – одне слово, яке сказав Ярослав
- Я з таким нетерпінням чекала повернення молодшої дочки з трьома моїми онуками в Київ! Пів року Люба з дітьми провела у старшої сестри в Барселоні і ось нарешті вирішила додому. Але краще б я взагалі не їздила по них на вокзал! На дочку дивитися не можу. Вірі і Гільєрмо Бог діток не дав